Боротись за віру, раз дану святим

Церковна дисципліна: відлучення та зауваження в євангельських церквах

Одного разу Христос сказав своїм учням: «…побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її» (Мт. 16:18). Ці слова збулися коли Дух Святий зійшов на учнів і утворилася основа Церкви Христа. Але вже з перших днів існування і до сьогодні на її долю випала велика кількість випробувань. Сили адові багато разів намаглися знищити Церкву використовуючі різні методи та стратегії: нападючи на неї ззовні через правителів та з середини через лжевчителів. Сьогодні ворог застосовує іншу тактику. Він намагається приспати пильність церкви до гріху серед її членів, знівелювавши повеління Христа дбати про чистоту церкви і проявляти любов один до одного через картання та підтримку. Закони, які щодня приймаються правителями країн, пропагують свободу стосунків, процвітання гуманізму, та легалізації вчинків, які Біблія називає гріхом, сприяють цьому.

Для збереження чистоти Своєї нареченої Христос залишив церковну дисципліну, яка покликана очищати церкву від гріха та сприяти єдності і взаємопідтримці її членів. Жан Кальвін привів чудове порівняння, кажучи що, якщо вчення Господа нашого Ісуса є душею церкви, до дисципліна – це сухожилля, які з’єднують члени тіла і утримують кожен член в належному положенні і стані.1 Тому дана дипломна робота написана з метою розглянути важливість, історичну практику, біблійне обґрунтування та практику правильного використання двох кроків церковної дисципліни: церковного зауваження та відлучення.

Актуальність роботи полягає в тому, що сьогодні в євангельських церквах актуалізується і проявляється дві крайності ставлення до церковної дисципліни. В першому випадку це повне її ігнорування. Така плачевна практика, як правило, спостерігається в ліберальних християнських церквах. Р. Б. Дехтяренко наводить приклад, що в одній церкві пастор розлучився із дружиною і одружився на своїй секретарші. І після такого негідного вчинку він з благословіння церкви залишився звершувати служіння пастора в цій же церкві.2 В іншому випадку це зловживання дисципліною, що тягне за собою неправомірне її застосування і відповідно сприйняття її членами церкви як середньовічну інквізицію чи церковний екстримізм. Наприклад, коли члена відлучають від церкви тільки за те, що він відмовився допомогти служителю в якійсь справі. Тому є гостра необхідність показати вірну ціль і призначення дисципліни, як способу взаємної підтримки і прояву любові членів церкви один до одного.


Важливість церковної дисципліни

Перш ніж приступити до розгляду даної теми, варто визначити істинну важливість церковної дисципліни. Для цього, в даному розділі, буде розглянуто її значення, необхідність та цілі, які вона переслідує.

Значення церковної дисципліни

Значення церковної дисципліни неможливо переоцінити. Писання говорить: «…бо Бог не є Богом безладу, але миру.» (1 Кор. 14:33). Наш Творець і Батько є Богом порядку та миру. Починаючи із найменшої складової живих істот – клітини, розглядаючи незбагнений за своєю складністю організм людини, дивлячись на оточуючу нас природу і закінчуючи неосяжним всесвітом все свідчить про абсолютну гармонію та порядок. До моменту гріхопадіння, абсолютний порядок панував і в житті людини, але гріх який вчинила людина, накликав прокляття Боже на землю і все що її наповнює. Тепер щоб досягнути порядку та гармонії потрібно прикладати зусилля та застосовувати дисципліну. Не дарма Бельгійське віросповідання розглядає церковну дисципліну як третю невід’ємну ознаку істинної церкви Христа.3

Наш Господь Ісус Христос, який є Головою Церкви, створив її, викупивши дорогою ціною, керує нею через Святого Духа наставляючи служителів для її збудування і зростання (Еф. 4:11–16). А для забезпечення чистоти, порядку та можливості зростання і освячення в помісних церквах, які є частиною вселенської церкви, дав вказівки щодо церковної дисципліни (Мт. 18:15-17). Доктор богослів’я Р. Б. Дехтяренко так говорить про значення церковної дисципліни: «Церковная дисциплина – это служение для тех, кто уже находится в церкви, но связаны грехом. Осуществляемое с любовью поддержание церковной дисциплины поможет святым, находящимся в грехах, осознать греховность их поведения и несовместимость такого поведения с их верою в Христа».4

Необхідність церковної дисципліни

Щоб у всій повноті зрозуміти необхідність церковної дисципліни потрібно знати що вона собою являє, і що втрачає церква нехтуючи цим Христовим повелінням. Професор догматики і церковної історії М. Є. Поснов наводить влучне формулювання визначення дисципліни в церкві: «Дисциплина в церкви – это постоянное применение принципов, правил, подходов, методов и доктрин Библии для поддержания чистоты, порядка, мира и для создания условий здорового развития и служения как всей церкви, так и каждого члена церкви».5

Коли говорити про необхідність церковної дисципліни, то цікаву думку висловлює один християнський письменник, автор книги «Руководство по церковной дисциплине» – Джей Адамс. Він говорить, що на основі багатьох текстів з Нового Заповіту, які говорять про навчання, церкву можна порівняти із школою Бога. Куди Христос закликав своїх послідовників приводити людей, і там їх навчати істині. «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів» (Мт. 28:19-20). Навчальний процес в будь якому закладі неможливий без порядку і дисципліни, тому церковна дисципліна має дуже велике значення у вихованні та навчанні навернених людей. Джей Адамс говорить: «…Бог руководит школою, в которой, по Его замыслу, должно происходить обучение. Чтобы способствовать такому обучению, Он повелел Своей церкви обеспечивать соблюдение строгих правил дисциплины».6

А ось що говорить про необхідність дисципліни А. І. Міцкевич:

В каждой поместной церкви должны сохраняться мир, чистота жизни и общий согласованный духовный порядок. Нет совершенной церкви на земле, грех в различных видах проникает в церковь и своим влиянием может разрушить мир и спокойствие. К нарушителям заповедей Божиих и внутреннего порядка – бесчинным, непокорным, согрешающим и пребывающим в грехе должны применяться соответствующие меры не только чисто духовного воздействия, но и меры церковных взысканий.7

Цілі церковної дисципліни

Для того щоб у всій повноті зрозуміти значення та необхідність дисципліни в церкві розглянемо її цілі. З усього опрацьованого матеріалу автор виділив три основі цілі церковної дисципліни.

Перша ціль, про яку сказав сам Ісус Христос, це навернути брата, який згрішив «…як тебе він послухає, ти придбав свого брата» (Мт. 18:16). Співзвучні слова знаходимо і в роботі Р. Б. Дехтяренка: «Цель Бога заключается не в том, чтобы уничтожить, но чтобы исправить согрешающих верующих и сделать их плодоносными на Его ниве».8 Апостол Павло в листі до галатів закликає служителів церкви виконувати цю вкрай необхідну функцію дисципліни: «Браття, як людина й упаде в який прогріх, то ви, духовні, виправляйте такого духом лагідности…» (Гал. 6:1).

Джон Мак-Артур робить застереження і підтверджує основну ціль дисципліни такими словами: «Цель церковной дисциплины направлена не на то, чтобы изгонять людей из церкви, вводить их в смущение и страх, проявлять самоправедность, играть роль Бога или применять свой авторитет и власть, используя далеко не библейские методы, а в том, чтобы вовлечь их обратно в чистые взаимоотношения со всей общиной».9

Друга ціль церковної дисципліни – зупинити розповсюдження гріха в церкві.10 На жаль сьогодення є таким, що навернення брата який згрішив, є складним процесом, і буває що той, хто згрішив не бажає визнати вину і покаятися. Тоді зважаючи на постанову Ісуса Христа він має бути відлучений від церкви (Мт. 18:17). Це робиться для того, щоб запобігти зараження інших членів церкви гріхом. Автор послання до євреїв говорить «щоб не виріс який гіркий корінь і не наробив непокою, і щоб багато-хто не опоганились тим» (Євр. 12:15). Невеликий гріх, який постійно перебуває в церкві, може призвести до критичних наслідків і опоганення всієї церкви. Апостол Павло до християн в Коринфі, розглядаючи ситуацію із гріхом в церкві пише «Хіба ви не знаєте, що мала розчина все тісто заквашує?» (1 Кор. 5:6), і відразу в наступних віршах дає постанову: «Тож вилучіть лукавого з-поміж себе самих!» (1 Кор. 5:13б).

Третя ціль дисципліни – захистити чистоту церкви і честь Христа.11 Так як помісна церква знаходиться на землі серед невіруючих людей, і одна з її цілей показати світу прославеного Христа, то чистота в церкві має дуже важливе значення. Апостол Петро закликає віруючих «Тож, улюблені, чекаючи цього, попильнуйте, щоб ви знайшлися для Нього нескверні та чисті у мирі» (2 Петр. 3:14). Христос, як Голова тіла, Церкви, бажає щоб його наречена мала непорочний і святий стан серед гріховного світу, і в такому ж стані зустріла Небесного жениха – «щоб поставити її Собі славною Церквою, що не має плями чи вади, чи чогось такого, але щоб була свята й непорочна!» (Еф. 5:27).

Ось як цілі церковної дисципліни були викладені у Вестмінстерському віросповіданні, розділ 30, пункт 3:

Церковные меры воздействия необходимы для исправления и приобретения совершающих проступки братьев, для удержания других от подобных проступков; для очищения от порочной закваски, которая может испортить целое; для защиты чести Христовой, святого исповедания Евангелия, для предотвращения гнева Божьего, который справедливо может обрушиться на церковь, если Его завет и удостоверения завета подвергнутся кощунству упрямых и отъявленных богопротивников.12

Узагальнюючи всі вище наведені цілі дисципліни можна зробити висновок, що «Цель дисциплины – создание в церкви условий для максимального служения Богу в любви и святости, для использования всех даров церкви и эффективного применения плодов для славы Божией».13


Біблійне обґрунтування принципів церковної дисципліни

В даному розділі будуть розглянуті тексти Священного Писання, на основі яких базується вчення про церковну дисципліну. Всі ці тексти, за авторством, можна поділити на дві частини. Перша – це повеління Христа своїм учням, записане євангелистом Матвієм у вісімнадцятому розділі з п’ятнадцятого по сімнадцятий вірші, стосовно відношення до брата, який згрішив. Друга частина текстів належить перу апостола Павла. Це тексти із наступних листів: перше послання до коринтян п’ятий розділ, послання до галатів шостий розділ перший вірш, друге послання до солунян третій розділ з шостого по п’ятнадцятий вірші, перше послання до Тимофія перший розділ двадцятий вірш. Пропонується розглядати ці тексти в порядку їх розміщення в Євангелії.

Порядок церковної дисципліни в Мт. 18:15-17

В євангелії від Матвія ми знаходимо чудовий зразок, як потрібно чинити з гріхом, який виник серед віруючих людей. Наш Бог – є Бог Святий: «…святий Я, Господь, Бог ваш!» (Лев. 19:2). І Він бажає і турбується про те, щоб і Його народ також беріг святість і ревно піклувався про неї у всіх сферах свого життя. Ось тому Ісус Христос створюючи Свою Церкву дає учням принципи і порядок застосування певних дій для збереження чистоти серед церкви і виправлення та навернення її членів, які згрішили.

При детальному аналізі тексту можна чітко розрізнити чотири кроки впливу на брата який згрішив, для того щоб його привести до вірних стосунків з іншими членами і з Господом (див. додаток 1). Тут і надалі по тексту, під братом мається на увазі будь який віруючий, чоловік або жінка. Перший крок – бесіда з братом один на один; другий крок – бесіда з братом при свідках; третій – винести справу на розгляд церкви; четвертий – відлучити брата, який не бажає розкаятися в гріху, від церкви. Варто відмітити, що це єдине місце в Священному Писанні де послідовно і чітко видно чотири кроки церковної дисципліни, яку має застосовувати церква серед своїх віруючих.

Слід зауважити, що порядок дисципліни в церкві, Христос розповідає відразу після притчі про заблукалу вівцю і пастиря, який залишає дев’яносто дев’ять овець щоб знайти одну (Мт. 18:12-14). А перед цією притчею ми знаходимо такі слова: «Син бо Людський прийшов, щоб спасти загинуле» (Мт. 18:11). Господь залишає церкві не порядок покарання брата, який згрішив, а порядок дій і методів для його навернення і покаяння.14 В кожному місці де говориться про дисципліну, розпочинаючи з даного тексту в Матвія, прослідковується ця ідея і ціль: навернути і спасти віруючу людину що згрішила. Ось як про це говориться: «…ти придбав свого брата» (Мт. 18:15), «…щоб дух спасся Господнього дня!» (1 Кор. 5:5), «…виправляйте такого…» (Гал. 6:1), «…навчайте, як брата» (2 Сол. 3:15), «…щоб навчились вони не зневажати Бога» (1 Тим. 1:20). Апостол Павло, як і Господь якого він наслідує, ціллю дисципліннарних мір по відношенню до брата, що згрішив, ставить навчання, виправлення, навернення та спасіння.

Так як автор за мету роботи ставить розглянути два останні кроки церковної дисципліни, то перші два кроки - особиста бесіда з братом та бесіда при свідках не будуть детально розглядатися. Слід зауважити лише деякі загальні поняття цих двох кроків на основі даного тексту. По перше, Христос тут говорить, що, ініціатором виправлення брата має бути ображена сторона або свідок його гріха «А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи» (Мт. 18:15а). В даному випадку, зі слів Господа, обов’язок виявити брату його гріх лежить на ображеному. Метью Генрі так описує це повеління:

Не жди, пока он сам придет к тебе, но иди к нему, как врач приходит к больному и как пастырь идет вслед за пропавшей овцой». Отметим: мы не должны считать слишком большими никакие усилия для приведения грешника к покаянию. «Пойди и обличи его, напомни ему, что он сделал, скажи ему о греховности его поступка, выскажи ему все мерзости его». Отметим: люди не желают замечать своих ошибок, и поэтому нуждаются в том, чтобы им указали на них. Хотя факт очевиден и его греховность тоже, тем не менее их необходимо сопоставить между собой. Большие грехи нередко ослепляют совесть, притупляют ее на время, заглушают ее голос, поэтому ее нужно пробудить.15

Згідно свого лексичного значення грецьке слово ἔλεγξον (елегксон – «викажи») (Мт. 18:15), – означає виражати явне несхвалення до чиєїсь дії, направляти, коректувати.16 Таким чином мета розмови з братом має бути обумовлена ціллю не тільки вказати на його негідник вчинок, але й одночасно вказати на необхідність та шляхи виходу із ситуації, в яку потрапив брат.

По друге – обумовлюється формат бесіди – «поміж тобою та ним самим» (Мт. 18:15а). На першому кроці має бути задіяна мінімальна кількість учасників: той хто згрішив, і той хто виправляє брата. П. К. Шатров ось так зазначає цей момент: «Обличи согрешающего наедине, поговори с ним без свидетелей, с глазу на глаз. Не поступай с ним так, как поступил Хам со своим согрешившим отцом»17.

По третє зазначається – очікуваний результат бесіди. В кращому випадку, і на це потрібно надіятися готуючись до розмови з братом, це розкаяння та навернення брата: «як тебе він послухає, ти придбав свого брата» (Мт. 18:15б), в другому випадку це застосування наступного кроку – бесіда із свідками. Слово ἐκέρδησας (екердесас – «придбав») – дослівно значить здобувати зусиллям, власним вкладом, одержувати, набувати.18 Пастор Мак-Артур зазначає: «Приобрёл» от греческого слова кердайно, которое первоначально было торговым термином, означавшим финансовую выгоду или прибыль. Здесь это слово означает «получить обратно утерянную ценность», а именно – заблудшего брата».19

Повеління Христа щодо застосування церковної дисципліни є не менш важливим і обов’язковим для виконання ніж Велике доручення. Якщо Велике доручення направлено на невіруючих людей для того щоб привести їх до Христа, то методи дисципліни направлені на відроджених людей всередині церкви для їх виховання та збереження від гріха.20

Другий крок дисципліни в повелінні Господа – це бесіда з братом при свідках. Свідки, в даному випадку, це не ті брати, які бачили як брат згрішив, а свідки другої розмови ображеного і того хто образив. Метью Генрі наводить декілька причин, чому на його думку Христос, наступним кроком дає повеління бесіди при свідках:

1. Чтобы они помогли тебе. Быть может, они найдут более убедительные слова, какие тебе не пришли на ум, или, возможно, сумеют с большей рассудительностью подойти к этому делу… 2. Чтобы лучше воздействовать на согрешившего. Когда он увидит, что двое или трое свидетельствуют против него, то он с большей вероятностью придет к сокрушению о своем грехе ... 3. Чтобы иметь свидетелей на тот случай, если дело впоследствии должно быть представлено на рассмотрение в церкви. Нельзя подвергать церковному суду ни одного человека как неисправимого и непокорного грешника, до тех пор пока не будет веских доказательств того, что он именно таков.21

Для ролі свідків на цьому етапі дисципліни, автор книги «Руководство по церковной дисциплине» Джей Адамс, пропонує брати досвідчених мудрих братів церкви, слова яких мають авторитет. Крім того зазначається, що не потрібно їм наперед розповідати суть справи та свою точку зору на неї. Ці люди мають бути незалежними і справедливими свідками даної розмови, а в тому випадку коли справа буде передана на розгляд церкві – свідками перед церквою у вирішенні цього питання.22 Вони повинні бдудуть підтвердити перед церквою, що всі можливі засоби для виправлення брата на попередніх етапах були використані, але брат не покаявся і тепер питання виноситься на розгляд церкви.

В той же час, ці свідки, вислухавши обидві сторони, можуть прийти до висновку що звинувачення на брата є безпідставним. Джей Адамс зазначає:

Если оно не показалось им убедительным, они могут посоветовать тому, кто считает себя обиженным, оставить обвинения, с любовью признать, что брат не хотел его обидеть, и восстановить отношения. Возможно, даже придется призвать его попросить у обвиняемого брата прощения за то, что не проявил любви к нему, поверив слухам, ложным свидетельствам или выдвинув обвинения не подкрепленные доказательствами.23

Автор роботи впевнений, що при належному і регулярному застосуванні перших двох кроків дисципліни в церквах, як правило, справа ніколи б не виходила за межі цих кроків. Але трапляється так, що бесіда з братом при свідках не принесла очікуваного результату. Слова братів-свідків не справили належного враження, а свідки підтверджують провину брата і його незгоду розкаятися у гріху, і питання передається на розгляд церкви. Ісус Христос так говорить: «А коли не послухає їх, скажи Церкві» (Мт. 18:17а). В такому випадку наступає третій крок церковної дисципліни – церковне зауваження.

В тексті Євангелії від Матвія у вісімнадцятому розділі немає детального чи навіть короткого опису що значать слова «скажи Церкві». Церкви, на момент розмови, як такої, яку ми бачимо зараз ще не існувало. Про що ж говорить Господь? Мак-Артур надає таке пояснення цього слова:

Слово екклесиа (церковь) здесь используется в своём основном, широком значении – «собрание» или «сходка». В светской греческой литературе оно употреблялось, когда речь шла о городских собраниях, местных сходках горожан, созываемых правителями для объявления официальных сообщений или для участия в правительственных церемониях. В контексте учения Иисуса на данном этапе Его служения слово «церковь» означало любую группу искупленных людей, которые собирались во имя Его (ст. 20).24

Наш Спаситель не дає пояснення цьому виразу, а лише вказує, що сказати церкві потрібно лише після негативного результату розмови з братом при свідках. Тому цей крок буде розглядатися більш детально при огляді інших текстів Писання. Слід лише зауважити, що Джей Адамс розподіляє цей крок на дві частини. Перша частина – сказати про ситуацію старійшинам церкви, щоб вони вплинули на брата. Доказ цьому ми знаходимо в другому листі до солунян третій розділ чотирнадцятий вірш: «Коли ж хто не послухає нашого слова…». Апостол Павло говорить про себе як одного із старійшин церкви – «нашого слова». Друга частина, якщо брат не послухав старійшин церкви тоді, питання виноситься на огляд всіх членів помісної церкви.25 В такому разі всі члени церкви намагаються з любов’ю та «духом лагідности» (Гал. 6:1) вплинути на брата для його покаяння та навернення.

Останній крок, про який говорить Христос, – відлучення від церкви: «коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник!» (Мт. 18:17б). Слово ἐθνικὸς (етнікос – «поганин») – описує людину, яка відноситься до іншого чужоземного народу, чи особливої національної групи з акцентом на моральності, віруваннях, невірства, світських поглядів, багатобожжя.26 Інше слово, яким охарактеризував Христос такого чоловіка – це митник, збірник податків. Це чоловік за національністю єврей, але по відношенню до народу він став зрадником, який перейшов на бік окупантів.

Господь порівнює людину, яка не хоче покаятися в гріху, з митником і поганином. За єврейською культурою того часу «… Язычники и мытари (а мытари воспринимались как пособники языческих властей) исключались из религиозной жизни еврейского общества».27Так і брат, який опирається і перебуває у вчиненому гріху, має бути вилучений із спільноти церкви Христової і рахуватися невіруючим, та таким який потребує покаяння і спасіння. Один з отців церкви так виражає цю позицію:

Затем, если не станет слушать всех их, надо сказать о нем собранию, чтобы оно его подвергло проклятию: так тот, кто не может быть спасен чувством стыда, может быть спасен через санкции. Однако, поскольку сказано: да будет он тебе, как язычник и мытарь, то человек, который от имени веры творит дела вероломные, достоин большего осуждения, нежели открыто именующие себя язычниками. Мытари, образно говоря, это люди, следующие за выгодой века и добывающие налоги службой, хитростью, кражей, преступлениями и лжеклятвами.28

Знову ж, визнавши людину, такою, яка від тепер не належить до членів церкви не означає поганого відношення до неї. Вживаючи ці слова, Христос мав на увазі, що до цієї людини тепер слід ставитися як до сторонньої, яка не має відношення до помісної церкви, не має права приймати участі в житті і служінні церкви, та не отримує благословіння і духовного захисту який має Церква Ісуса Христа.29 Більш детальне відношення до відлученого буде розглядатися автором в наступному розділі роботи.

Вище було розглянуто повеління Голови Церкви, Ісуса Христа, щодо кроків церковної дисципліни, які записав євангелист Матвій у вісімнадцятому розділі. Незважаючи на лаконічність та відсутність пояснення щодо практичного застосування цих кроків, Христос дає порядок та основу для всієї церковної дисципліни, яка буде застосовуватися та розвиватися в першоапостольскій церкві.

Практика відлучення в 1 Кор. 5

Повеління Господа Ісуса Христа, в євангелії від Матвія, є не єдиним місцем в Священному Писанні, де ми знаходимо вказівки щодо церковної дисципліни. Вже практичне застосування цих виховних дій, до членів церкви, ми знаходимо в посланнях апостола Павла. Автор пропонує розглянути чотири тексти із листів апостола, де він висвітлює і практикує принципи та методи церковної дисципліни. Ці тексти Священного Писання автор пропонує розглядати за порядком їх розміщення в Біблії.

Церква в Коринті була заснована апостолом Павлом під час його другої месіонерської подорожі. Прибувши в місто, він протягом півтора року проповідував та навчав у цьому місті (Дії 18:11). Перший лист до церкви в Коринті був втрачений, а даний лист що ми маємо насправді є другим листом апостола (1 Кор. 5:9) написаним приблизно в другій половині 55 року.30

Лист до церкви побудований таким чином, що в першій половині (з першого по шостий розділи) апостол викриває та виправляє церкву в її гріхах, а в другій половині (з сьомого по шістнадцятий розділи) дає відповіді на питання, що виникли в коринтській церкві. Серед інших проблем, які висвітлює апостол, у п’ятому розділі цього листа ми знаходимо засудження гріха перелюбу в церкві, та застосування мір церковної дисципліни до брата, який впав в гріх. Дейвід Праєр так описує цю ситуацію:

Речь, вероятно, идет о сексуальных отношениях с мачехой, которая является женой или любовницей сына при живом отце. Это было запрещено Торой (Лев. 18:8; Втор. 22:30; 27:20), и «запрет перешел в церковь». Моррис не уверен, «означает ли это, что обидчик соблазнил свою мачеху, или она развелась с его отцом, или отец умер, оставив ее вдовой... Ясно одно: заключался незаконный союз, причем неприятный». Речь шла об инцесте, о кровосмешении, которое приводило в ужас даже языческих мыслителей. Хотя в данном случае Павел столкнулся с весьма неприятной проблемой, суть вопроса заключается в более общем по своему значению слове, которое в 5:1 переведено как блудодеяние. В оригинале употребляется слово роmеlа, что буквально означает «обращение к проституткам».31

Джон Мак-Артур звертає увагу що це «…не было единократное падение или короткая связь – это были продолжительные и открытые отношения. Возможно они жили как муж и жена». Про це свідчить дієслово теперішнього часу «має».32 Тобто склалася ситуація коли один член церкви живе в перелюбі, а інші не засуджують його, а навпаки цим пишаються (1 Кор. 5:2).

У цьому випадку апостол Павло застосовує відразу четвертий крок церковної дисципліни, описаний в євангелії Матвія – відлучення перелюбника від церкви (1 Кор. 5:2, 5, 13). Немає сенсу говорити з братом один на один чи при свідках про його гріх, коли про це вже всім відомо. Брати такого на зауваження церкви, знову ж таки коли церква про це знає і ніяк не реагує на ситуацію також недоречно. Тому апостол упускає перші три кроки церковного впливу на такого чоловіка і вживає четвертий крок – «щоб був вилучений з-поміж вас, хто цей учинок зробив» (1 Кор. 5:2б). Для опису цього процесу, він використовує слово ἀρθῇ (артсе – «вилучити») що означає забрати, перенести, переставити, змістити (по причині заборгованості, застави, запису).33

По відношенню до всієї церкви, апостол Павло говорить що грішник має бути вилучений з неї. І тепер інші члени церкви не повинні «єднатися» (1 Кор. 5:9, 11) з таким чоловіком і «із такими навіть не їсти» (1 Кор. 5:11). Слово συναναμίγνυσθαι (сунанамігустсай – «єднатися», в синодальному перекладі – «сообщаться»), означає асоціюватися з кимось чи чимось, змішуватися разом.34 Таким чином Павло зауважує що тепер навіть ніяких спільних асоціацій цього чоловіка із церквою не може бути. Інші члени церкви не повинні змішуватися, тобто мати щось спільне, із грішником. Друге, схоже на попереднє слово в останньому вірші цього розділу – ἐξάρατε (ексарате – «вилучіть», рос. «извергните») несе в собі ідею виключити або віддалити когось із групи, перемістити, відвести геть, далеко.35

Церква представляє собою одне тіло (1 Кор. 12:20) і той член який хворіє і не бажає, попри всі намагання, навернутися до нормального стану має бути відділений від всього тіла. Інші члени церкви, щоб вплинути на грішника мали утримуватися від стосунків з ним і навіть не вживати страву. Крейг Кінер пише що «Исключение человека из иудейского общества (5:3) означало также, что он не мог участвовать в совместных трапезах, как об этом говорится в Свитках Мертвого моря».36

Таким чином чоловік був відділений від спільноти в церкві. Це була дія необхідна для захисту чистоти церкви. По відношенню ж до цього члена, говорячи про відлучення, апостол застосовує інші слова. Він говорить, що потрібно «віддати такого сатані на погибіль тіла» (1 Кор. 5:5а). Слово παραδοῦναι (парадунай – «віддати») – має значення перевозити, транспортувати щось, передавати, довіряти або доручати.37

Біблійний культурно-історичний коментар вказує на історичні джерела цієї дії:

В Ветхом Завете слугам Божьим предписывалось объявлять все предметы, связанные с идолопоклонством, вне закона, подлежащими уничтожению; здесь Павел наказывает коринфянам предать этого человека сатане, пособнику погибели. Павел надеется, что в результате страданий (11:30) преступник покается, и тем самым спасется. Еврейские учителя обычно говорили, что страдания и покаяние могут искупить грех или (как в данном случае) что страдание может привести к покаянию.38

Таким чином, присуд апостола і церкви полягає в тому, що цей чоловік має бути відлучений від церкви та її життя: участі в вечері Господній, праці церкви, спілкуванні з іншими членами як один із них. Д. Прайєр говорить: «Перед нами – отлучение, невоз¬можность участвовать в Вечере Господней и, следовательно, полная невозможность участия в жизни общины».39

Що апостол має на увазі використовуючи вираз «віддати такого сатані на погибіль тіла» (1 Кор. 5:5)? Невже церква має силу віддавати людей в руки диявола? Докладніше це питання буде розглянуте автором при аналізі тексту першого послання до Тимофія першого розділу двадцятого віршу. На даному етапі лише розглянемо слова «на погибіль тіла». Всі розглянуті автором роботи коментарі сходяться на думці, що то тут мається на увазі хвороба і тілесні страждання людини, і навіть до її фізичної смерті. Про це свідкує і використане автором слово ὄλεθρον (олетрон – «погибіль») – це слово передає дію зруйнування або знищення.40

На основі цього тексту не слід вважати, що відлучений від церкви чоловік відразу захворіє страшною невиліковною хворобою, чи впаде мертвий як Ананія та Сапфіра (Дії 5:5-10). Віруючі християни в церкві також мають проблеми із здоров’ям і помирають навіть в молодому віці. Найкраще мабуть розуміння цього виразу полягає в тому, що Господь позбавляє такого чоловіка Свого захисту і благословінь, які має церква. До нього тепер є повний доступ сатані, і Христос може навіть використовувати диявола для покарання і навернення такого чоловіка через хвороби і страждання.

Яскравим прикладом коли Бог залишає людину за її гріхи і карає її є цар Саул: «І Дух Господній відступився від Саула, а напав його дух злий, посланий від Господа» (1 Сам. 16:14). Прикладом захисту Божого і контролю впливу сатани на людину є праведник Йов (Йов 1:11, 2:6). Апостол Іван пише: «Ми знаємо, що кожен, хто народився від Бога, не грішить, бо хто народився від Бога, той себе береже, і лукавий його не торкається» (1 Ів. 5:18). А якщо брати до уваги, що відлучений позбавляється духовної єдності, моральної і фізичної підтримки та співчуття інших членів церкви, як своєї духовної сім’ї, і залишається сам на сам із гріхом і князем цього світу, тоді стає краще зрозумілим вираз «на погибіль тіла».

Тобто людина, вилучена із спільноти церкви та захисту Господа передається на страждання в цей світ, де панує диявол. Дейвід Лоурі так це описує:

Человека, вступившего в кровосмесительную связь, Павел решил... предать сатане во измождение плоти – очевидно, с тем, чтобы угасли его плотские страсти, т. е. в конечном счет – ради его очищения. Заметим, что в англ. Библии сказано не «во измождение», а «для разрушения» (по- греч.- сильно звучащее слово олетрон; существительное того же корня – олетреутоу находим в этом послании в 10:10, где по-русски оно передано как «истребитель», а по-английски - как «ангел разрушения», который нес людям смерть)…

Создается впечатление, что Павел предлагал исключить упомянутого человека из церковной общины, символизируя таким образом его выведение из-под Божией защиты, которой он до этого пользовался (ср. Иов. 1:12); тем самым он был бы выброшен в мир (1 Иоан. 5:19), где сатана обрек бы его физической смерти.41

Що ж до душі такої людини, то є дві думки. Джон Мак-Артур вважає, що така людина все одно буде спасенна, навіть якщо помре в своєму гріху не покаявшись:

Такое наказание приводит к измождению плоти. Слово «измождение» (олефрос) может означать даже «смерть». Это слово часто употребляется, когда говорится о Божьем наказании за грех. Но над духом верующего сатана не имеет силы. Когда сатана нападал на Иова, ему позволялось наносить этому Божьему человеку только физический вред. Сатана мог разрушить имения Иова и причинить боль его телу, но погубить его душу сатана не мог. Внутренний человек полностью принадлежит Христу, и мы имеем полную уверенность, что он будет спасён в день Господа нашего Иисуса Христа. А пока что нераскаявшийся верующий может быть отдан для истязания в руки сатаны.42

Автор роботи дозволяє собі не погодитися з таким тлумаченням і вважає, що тут апостол говорить не за результат відлучення, немов би знаючи кінцеву участь такого чоловіка, а за ціль відлучення, яку переслідує вся церковна дисципліна – розкаяння і навернення такого чоловіка. Іншими словами це можна виразити так: «віддати такого сатані на погибіль тіла, з єдиною ціллю: – щоб він зрозумів свій гріх, покаявся і був спасенний Господнього дня!». Підтвердження того, що якщо людина живе в гріху, то вона не наслідує Царства Божого знаходимо вже в наступному розділі цього ж послання. «Хіба ви не знаєте, що неправедні не вспадкують Божого Царства? Не обманюйте себе: ні розпусники, ні ідоляни, ні перелюбники, ні блудодійники, ні мужоложники, ні злодії, ні користолюбці, ні п’яниці, ні злоріки, ні хижаки Царства Божого не вспадкують вони!» (1 Кор. 6:9-10).

Цю думку виражають і деякі автори коментарів. Метью Генрі зазначає що «Церковное осуждение является доброжелательным по отношению к осуждаемому и преследует великую цель – его духовное вечное благо, чтобы дух был спасен в день Господа нашего Иисуса Христа».43 Дейвід К. Лоурі говорить: «Между прочим, в этом послании к коринфянам, апостол упоминает и такую дисциплинарную меру, которая ведет к физической смерти (11:30); при этом в конечном счете преследуется та же цель – сохранение личности, т.е. духовное спасение (11:32; ср. 1 Тим. 1:20; 1 Иоан. 5:16).44

Розглянувши цей текст, можна зробити певні висновки. Апостол закликає церкву в Коринті дбати про свою чистоту і в даному випадку відлучити із церкви чоловіка, який живе в гріху перелюбу і називається братом. Відлучення не означає втрату спасіння. Церква не визначає долю відлученого у вічності, це прерогатива належить виключно Господу. Але якщо відлучений залишиться в гріху і не покається то він може втратити участь в Божому Царстві. Павло також яскраво дає зрозуміти важливість застосування дисципліни в церкві для збереження її чистоти як нареченої Христа; для запобігання зараження та розповсюдження гріха в церкві; для виправлення та покаяння тих членів, які впали в гріх.

Практика церковної дисципліни в Гал. 6:1

Чудову настанову апостол Павло дає нам, християнам двадцять першого століття, в своєму посланні до галатів: «Браття, як людина й упаде в який прогріх, то ви, духовні, виправляйте такого духом лагідности, сам себе доглядаючи, щоб не спокусився й ти!» (Гал. 6:1). Зауважте, скільки любові, туроботи, та пастирського застереження передано апостолом для віруючих через ці короткі слова. Цей текст варто було б написати в кожному домі молитви, щоб кожен віруючий християнин читав його, знав на пам’ять і застосовував в своєму житті.

На перший погляд, цей текст не говорить про церковну дисципліну, не показує жодного з її кроків, не розповідає про конкретну проблему в церкві та її вирішення. В якійсь мірі це дійсно так. Але в цими короткими словами Павло передав всю суть і душу церковної дисципліни. Тому автор роботи включив цей текст Писання до дипломної роботи.

Варто коротко проаналізувати цей вірш. Використане апостолом слово προλημφθῇ (пролемфтсе – «упаде») – визначає з’ясовувати щось несподівано, коли щось раптом відкриється чи виявиться, а також переконувати, надолужувати.45 Тобто йдеться мова, про незапланований заздалегідь вчинок, те – що трапилося раптом, чого ніхто не очікував. В даному тексті, описуючи падіння християнина Павло використовує слово παραπτώματι (параптоматі – «прогріх») – порушення моральних стандартів, поганий вчинок, гріх.46 В перекладі Огієнка це слово – прогріх. Уільям Барклі дає цьому таку характеристику: «Слово параптома, употребленное Павлом, означает не сознательный грех, а случайную ошибку, подобно человеку, подскользнувшемуся на ледяной дороге или опасном пути».47Виявляється апостол закликає виправляти людину не лише тоді, коли вона зробила середній чи тяжкий гріх. Він не перераховує гріхів, які потребують картання та виправлення, він говорить «який прогріх». Тобто дисципліна застосовується не у випадку особливих чи певних гріхів, а в кожному разі, коли брат спіткнувся чи впав, йому потрібно допомогти, наголошує Р. Б. Дехтяренко:

Обратите особое внимание на слова «в какое согрешение». Ясно, что он не выделяет какие-то особенные грехи. Ту же самую мысль, по-видимому, выразил и Иисус Христос в Матф. 5:23-24, где Он повелевает Своим слушателям примириться со своим братом прежде, чем обращаться к Богу. Говоря о грехе, Он употребил слово «что-нибудь».48

Братів, до яких звертається апостол, він називає духовними. Це слово πνευματικοὶ (пнеуматікой – «духовні») – ті хто мають спільність з Святим Духом, побуджені або сповнені Духом.49 Ісус Христос у вісімнадцятому розділі Євангелії від Матвія говорить про обов’язок кожного члена, який став свідком провини брата, сказати йому про це. Павло ж в цьому тексті конкретизує своє повеління і говорить «ви, духовні, виправляйте» (Гал. 6:1). Але протиріччя в даних текстах немає. На думку автора, поправити і підтримати брата, який згрішив повинен той хто це побачив, став свідком чи ображеною стороною. Але коли брат не послухається, і питання дійде до розмови із свідками чи церковного зауваження, то тут до вирішення цієї проблеми повинні долучитися саме духовні брати. Уільям Макдональд зауважує: «С таким человеком должны иметь дело духовные христиане. Плотский христианин своим жестким, холодным отношением может принести больше вреда, чем пользы. Да и грешник едва ли примет увещание от того, кто сам не имеет общения с Господом».50

Вказуючи на проблему і того хто має її вирішити, далі апостол показує яким чином це потрібно зробити: «виправляйте такого» (Гал. 6:1). Дієслово καταρτίζετε (катартідзете – «виправляйте») стоїть в наказовій формі і несе значення побудити до стану діяти (функціонувати) правильно, направити в порядок, поновити (до попереднього стану).51 Мак-Артур говорить: «Иногда это слово используется как метафора в значении «улаживать споры», а буквально означает «чинить» или «ремонтировать». Оно также имеет значение «составлять сломанную кость» или «вправлять смещенную конечность».52Подібну ідею описує Уільям Барклі:

Для исправить Павел употребляет глагол, соответствующий по значению глаголу отремонтировать, извлечь какое-либо новообразование из человеческого тела хирургическим путем, либо вправить сломанные руку и ногу. Смысл этого слова сводится не к наказанию, а к исцелению. Под исправлением понимается не штраф, а поправка.53

Тут ми яскраво бачимо чітку послідовність: причина, наслідок, адресати, інструкція дій. Апостол показав причину – «як людина й упаде»; наслідок – «виправляйте такого»; вказав кому це робити – «ви, духовні». А далі він говорить як саме потрібно це робити: «духом лагідности» (Гал. 6:1). У того, хто виправляє брата має бути дух лагідності: це одна із складових плоду духа (Гал. 5:22-23) і характеристик духовної людини – лагідність і доброзичливе відношення до людей. Відомий пастор пише: «как члены семьи Христовой, они должны, руководствуясь любовью, исправлять друг друга».54

І накінець Павло застерігає: «сам себе доглядаючи, щоб не спокусився й ти» (Гал. 6:1). Про це ж саме наголошує Господь в сьомому розділі Матвія з третього по п’ятий вірші говорячи про заскалку в оці брата і колоду у власному оці. Той хто виправляє брата, в першу чергу має слідкувати за собою – чи не маю я таких же проблем. Чи мої дії виправити брата не побуджені гордістю за себе, що я не такий як він, що я кращий і духовніший від нього? Піднімаючи когось завжди є небезпека впасти самому. Тому апостол і побуджує нас виправляти брата пильно слідкуючи за собою.

Досить чітко видно, що в цих коротких словах апостола Павла до галатів закладений глибокий смисл. Лише одне речення із листа, а в ньому передана вся суть дисципліни Церкви Божої: повеління виправляти і піднімати брата, робити це з лагідністю і любов’ю до нього, слідкувати за собою, щоб самому не впасти в гріх. Мудрий і Великий наш Господь що так просто і доступно передає накази Своїм дітям.

Практика церковного зауваження в 2 Сол. 3:6, 11-15

У цій частині роботи, буде розглядатися текст Священного Писання із другого листа апостола Павла до солунян, де показане практичне застосування третього кроку церковної дисципліни – зауваження. Слід нагадати, що церква заснована Павлом у місті Солуніки, була зразковою церквою: «…ви стали взірцем для всіх віруючих у Македонії та в Ахаї» (1 Сол. 1:7), «Бо ви наша слава та радість!» (1 Сол. 2:20). Але навіть в такій благословенній сім’ї Божих дітей виникали проблеми. І апостол Павло закликає церкву, підкоряючись словам Христа, застосовувати дисциплінарні методи для виправлення ситуації в церкві.

Суть проблеми полягала в тому, що деякі члени цієї церкви перестали працювати, а лише вдавали ніби щось роблять. Метью Генрі вважає, що це могли бути віруючі, які невірно зрозуміли деякі уривки із першого послання апостола стосовно близького приходу Господа. Або ж бідні члени, яких церква підтримувала матеріально, почали зловживати цим і ухилятися від того, щоб самостійно заробляти собі на життя. В будь якому випадку, виникла проблема нехристиянського поводження членів, яке протирічило словам апостола Павла «не за переданням, яке прийняли ви від нас» (2 Сол. 3:6) і обтяжувало церкву.55

Тому апостол пишучи свій другий лист дає повеління церкві застосувати до таких віруючих церковне зауваження. Використане тут слово σημειοῦσθε (семеіустсе – «зауважте») – означає відмітити, мати на особливій увазі.56 Дане слово використовується лише один раз в Новому Заповіті, але воно міцно увійшло в християнську лексику і на сьогодні означає третій етап церковної дисципліни – зауваження. Цей етап відповідає третьому кроку із повеління Христа і є синонімом виразу – «скажи Церкві» (Мт. 18:17а). В такому разі може скластися враження, що апостол переступає перші два етапи і закликає застосувати до членів, які грішать, відразу церковне зауваження. Як це обгрунтувати? На думку автора є два розумних пояснення цій ситуації.

По перше, ми знаходимо, що дане питання вже підіймалося в цій церкві раніше за присутності Павла: «Бо коли ми в вас перебували, то це вам наказували, що як хто працювати не хоче, нехай той не їсть!» (2 Сол. 3:10). Другий раз про це говориться в першому листі «Благаємо ж, браття, ми вас… займатися своїми справами та заробляти своїми руками, як ми вам наказували» (1 Сол. 4:11б). Із цих слів видно, що це не була приватна бесіда чи бесіда із свідками. Але видно також, що в даних гріх впав не окремий член церкви, а це була певна група людей, які поводилися негідно звання християнина. Тому, коли апостол був у цій церкві, він застерігав цих членів і всю церкву так не робити, а через певний час про це нагадує в першому своєму листі.

Далі ми знаходимо друге зауваження Павла: «Коли ж хто не послухає нашого слова через цього листа…» (2 Сол. 3:14). Попри настанови Павла, які він дав бувши особисто присутній і через перший лист, як ми бачимо, залишилися члени церкви, які не хотіли працювати, і обтяжували церкву своєю лінню. Тому апостол ще раз їх попереджує через свій другий лист і лише після цього, коли і лист не справить на їх потрібної дії і не приведе до покаяння, тоді він закликає до таких членів застосувати церковне зауваження.

По друге, суть першого і другого кроку дисципліни зводиться до того, щоб як можна менша кількість людей знала про гріх брата і була залучена до його виправлення. Із випадком в солунській церкві зовсім інша ситуація. Це був не гріх одного члена, з яким потрібно було провести приватну бесіду, а групи людей. Про цей вчинок знав не один чоловік, і навіть не декілька. Про цю проблему, що видно із слів Павла, було відомо всій церкві: «Бо коли ми в вас перебували, то це вам наказували…» (2 Сол. 3:10). В такому випадку застосовувати перших два кроки дисципліни було недоречним, і Павло пише церкві відразу застосувати церковне зауваження.

Як видно із тексту, церковне зауваження складається із двох особливих принципів відношення до брата. З однієї сторони говориться «щоб ви цуралися кожного брата, що живе по-ледачому» (2 Сол. 3:6) та «не майте з ним зносин» (2 Сол. 3:14), а з іншої сторони «не майте його за неприятеля, а навчайте, як брата» (2 Сол. 3:15). Саме другим принципом церковне зауваження відрізняється від відлучення, де з братом розриваються всі стосунки.

Попри те, що брата на зауваженні потрібно цуратися στέλλεσθαι (стелестсай – «цуратися») – дотримуватися дистанції, триматися на відстані, відчужуватися57, його потрібно ще й навчати. Слово νουθετεῖτε (нутсетейте – «навчати») – рекомендувати, радити ухилятися недоречного напрямку, поведінки; застерігати, попереджувати, наставляти.58Відомий богослов Р. Б. Дехтяренко так коментує цей випадок:

Выражение «не сообщайтесь» в контексте ассоциируется с повелением иметь некоторые контакты с согрешившим… Апостол Павел призывает «не сообщатся» с согрешившим, но в то же самое время «увещевать» его. Вполне очевидно, что в таком случае должны сохраниться определённые контакты. Общение не должно носить тёплый дружеский характер, но оно должно быть искренним. Оно должно выражать идею, что согрешивший находится вне церковного общения, и что церковь хочет, чтобы он покаялся. Библейское уклонение от общения должно заставить или поощрить согрешившего вновь вернуться в число Христовых учеников.59

У всіх цих методах впливу на брата є конкретна і вірна ціль – «щоб він був посоромлений» (2 Сол. 3:14). В жодному з текстів Писання, де йде мова про дисципліну, не переслідується ціль принизити чи якось зневажити брата. Навпаки ціль всієї дисципліни, і зауваження зокрема, допомогти вправитися брату, і стати на вірний шлях. І на третьому етапі, ця ціль проявляється не в особі одного брата, не в двох чи трьох свідках, а в особі всієї церкви. Тепер вся церква намагається вплинути на брата для його покаяння і навернення. Джон Р. У. Стотт говорить:

Цель, достигаемая дисциплинарными мерами, является позитивной и конструктивной. Она направлена не на унижение правонарушителя, и тем более не на уничтожение его. Скорее, чтобы «устыдить его», то есть, заставить совесть виновного привести его к покаянию за прошлое и к исправлению жизни в будущем. Намерение Павла заключается не в отлучении виновного от общины, а в восстановлении его в ней.60

Саме тут буде доречно ще раз нагадати текст із листа Павла до галатів «Браття, як людина й упаде в який прогріх, то ви, духовні, виправляйте такого духом лагідности…» (Гал. 6:1). В солунській церкві духовні люди, ті що слідували настановам та прикладу Павла, мали використовуючи зауваження, як метод впливу, виправити неслухняних братів навчаючи їх істині. І все робилося для збудування та зростання церкви, проповіді Євангелії та розповсюдження Божого царства по землі.

Практика відлучення в 1 Тим. 1:20

Ще один текст, який автор пропонує розглянути для кращого розуміння суті церковної дисципліни, записаний в першому посланні Павла до Тимофія: «Серед них Гіменей та Олександер, яких я передав сатані, щоб навчились вони не зневажати Бога» (1 Тим. 1:20). Цей вірш говорить про четвертий крок дисципліни – відлучення від церкви і ідентичний словам Христа: «хай буде тобі, як поганин і митник!» (Мт. 18:17б).

Для опису відлучення цих двох людей від церкви, апостол використовує незвичайний вираз «я передав сатані». Такий вираз зустрічаєтсья лише двічі в Новому Заповіті. Другий випадок це перший лист до коринтян – «віддати такого сатані» (1 Кор. 5:5). Чи є в цьому щось надзвичане і містичне? Чи зустрічаються такі випадки ще в Писанні? Чи може церква сьогодні передавати когось сатані? Розглянемо ці питання.

Слід зауважити, хто такі були Гіменей та Олександер, і за який вчинок, апостол Павло так суворо з ними повівся. Ім’я Гіменей двічі зустрічається в листах Павла (1 Тим. 1:20 та 2 Тим. 2:17), і Крейг Кінер вважає ще це одна і та ж особа: «Именей – имя необычное, поэтому, несомненно, речь идет о том же самом человеке».61 Словник Нюстрема говорить що Гіменей і Філіт були лжевчителями-гностиками, які стверджували що воскресіння вже було (2 Тим. 2:17) і руйнували віру багатьох християн.62 Олександр також двічі згадується в посланнях (1 Тим. 1:20, 2 Тим. 4:14), і розглянуті автором білійні словники припускають, але не стверджують, що це також могла бути одна і та ж особа. Гіменею Павло дає характеристику лжевчителя, вчення якого розповсюджується як страшна хвороба: «а їхнє слово, як рак, буде ширитися. Від таких Гіменей і Філіт, що вони погрішилися в правді, казавши, що воскресіння було вже, і віру деяких руйнують» (2 Тим. 2:17-18). На основі цієї характеристики Гіменея, і того що вони разом згадуються Павлом в першому листі до Тимофія, можна припустити що і Олександер також був лжевчителем як і Гіменей, за що і був відлучений з церкви.

Апостол в своєму присуді говорить за цих людей: «я передав сатані» (1 Тим. 1:20). Використане ним слово παρέδωκα (паредока – «передав») визначається як передати когось, доручити богам для могильного опоганення.63 Уільям Барклі наводить декілька припущень, що міг означати цей вираз апостола. Перший погляд – Павло звертається до юдейської практики відлучення від синагоги. Якщо злочинець не розкаювався після попередження, його віддавали анафемі. Це робило його проклятим і позбавленим людського суспільства і дружби з Богом. В такому випадку цілком можна було сказати, що людина була віддана сатані. Другий погляд – що апостол відлучає їх від церкви, яка була Божим світом, і повертає в світ поганський світ, де панує диявол. Таким чином вони були віддані сатані на поталу. Третій погляд полягає в тому, що апостол молився за те, щоб Гімней і Олександер піддалися певному фізичному покаранню, що послужило б їм попередженням і покаранням Божим. Як підтвердження Барклі приводить випадок із листа до коринтян «віддати такого сатані на погибіль тіла» (1 Кор. 5:5), де зазначається руйнування чи знищення фізичного тіла грішника.64

Більшість дослідників цього тексту, схиляються до думки, що цими словами апостол просто відлучає цих людей від церкви і захисту Господнього, який вона має. Так як «ввесь світ лежить у злі» (1 Ів. 5:19) і невіруючі живуть «за волею князя, що панує в повітрі» (Еф. 2:2) то відлучений від церкви потрапляє до царства диявола, який тепер буде мати над ним владу, на відміну від членів церкви, яких оберігає Христос. Дуейн Ліфтін говорить: «Ибо Павел рассматривал христианскую общину как сферу, в которой верующие имеют небесную защиту и вне которой они терпят ущерб, порой весьма ощутимый, болезненный (ср. 1 Кор. 5:5)».65

Автор статті «Любовь и дисциплина в церкви» П. Б. Шевцов так висловлюється: «Предать сатане» – это значит, что Господь отнимает от этого человека свою защиту и подвергает его скорбям. Предание сатане – это просто эквивалент отлучения от церкви согрешившего и не кающегося члена церкви, что равносильно помещению этого человека в сферу влияния сатаны, это значит быть более беззащитным к его нападкам».66

Пастор Джон Мак-Артур також притримується цього погляду:

Предавать отдельных людей сатане – это часть служения церкви; это также служение Самого Бога. Наш Господь учил в 18-й главе Евангелия от Матфея, что тех, которые продолжают грешить, надо удалять из церкви. Таких отлученных людей предают сатане. Именно к этому Павел призывал коринфскую церковь (1 Кор. 5:4-5), так он поступил с двумя лжеучителями в руководстве церкви в Ефесе, и к этому он косвенно побуждает Тимофея и нас.67

Апостол також зазначає і мету свого рішення стосовно цих лжевчителів: «щоб навчились вони не зневажати Бога» (1 Тим. 1:20). Бувши єретиками ці люди зневажали Бога . Грецьке слово βλασφημεῖν (бласфемейн – «зневажати») – означає принижувати через розмову, осоромлювати почуття особистості публічно. Говорити нешанобливим, зухвалим шляхом, чорнити, обмовляти, лихословити; може відноситися тільки до Бога.68 Павло бажає не знищити цих людей, а навчити. Навіть коли це буде болісний і неприємний процес. Д. Ліфтін говорить: «Так или иначе, мера, примененная Павлом по отношению к двум отступникам, была направлена на их исправление. Стремлением не покарать, но исцелить руководствовался апостол».69Джон Мак-Артур зазначає:

Павел предал их сатане для того, чтобы они научились не богохульствовать. Научились – от слова пайдеуо, что значит обучение через физическое наказание. Это слово употребляется в Лук. 23:16, 22 для того, чтобы описать наказание, которое Пилат предлагал для Христа, и в 1 Кор. 11:32 по отношению к тем, кто болел и умирал из-за неправильного участия в хлебопреломлении.70

Таким чином, в цьому тексті Священного Писання, проявляється ще одне підтвердження четвертого кроку церковної дисципліни – відлучення. І хоча апостол тут застосовує вираз «віддати сатані», з врахуванням різних поглядів богословів автор роботи вважає це аналогом слів Христа «хай буде тобі, як поганин і митник!» (Мт. 18:17б). Тут Господь через Свого апостола ще раз показує Свою турботу про церкву, як обрану наречену Христа, яка має бути чистою і неопрочною. Людей, які зневажають Ім’я Бога, Христос наказує відлучати від церкви, щоб вони через фізичні страждання навчилися істині. Це вказує і на основну ціль дисципліни – любов, яка проявляється в намаганні навернення відпавшого брата до істини і Господа. В даному випадку навіть тоді, коли Бог для цього використовує ворога людських душ – сатану.


Практика церковної дисципліни в сучасних церквах ЄХБ

Два останні кроки, церковної дисципліни, застосовуються до брата, на якого не вплинула бесіда один на один та бесіда із свідками. Такий порядок знаходиться в повелінні Ісуса Христа записаного у вісімнадцятому розділі євангелиста Матвія. Джей Адамс в своїй книзі «Руководство по церковной дисциплине» називає ці кроки офіційною частиною церковної дисципліни.71 Перші два кроки є неофіційними, можна навіть сказати приватними чи особистими, коли вчинок брата не виноситься на загал, а вирішується у максимально вузькому колі. Джон Мак-Акртур зазначає: «Первое обличение должно быть полностью тайным, второе – наполовину тайным, а третье должно быть публичным, перед церковью».72 В даному розділі роботи автор пропонує розглянути саме ці два останніх кроки церковної дисципліни: церковне зауваження і відлучення.

Церковне зауваження

Церковне зауваження є третім із чотирьох кроків церковної дисципліни для виправлення члена церкви, який впав у гріх. Є два тексти в Священному Писанні, які вже були розглянуті в попередньому розділі, що служать біблійною основою для цього кроку. Перший текст, це слова Господа: «А коли не послухає їх, скажи Церкві…» (Мт. 18:17а). Другий текст, це настанова церкві в Солуні, в другому листі апостола Павла: «Коли ж хто не послухає нашого слова через цього листа, зауважте того, і не майте з ним зносин, щоб він був посоромлений» (2 Сол. 3:14). Всі подальші питання стосовно цього етапу дисципліни будуть базуватися та розглядатися на основі та в світлі цих двох текстів Писання.

Умови застосування церковного зауваження

Розглянемо при яких умовах наступає третій крок дисципліни – церковне зауваження. Із слів Господа, у першій половині сімнадцятого віршу вісімнадцятого розділу Євангелії від Матвія, чітко видно, що сказати церкві (взяти на зауваження) потрібно лише після того, як брат не послухавася слів та наставлення свідків. Тобто перед третім кроком була застосована бесіда наодинці та бесіда при свідках – перший і другий етапи. Із розгляду ситуації церкви в Солуні також видно, що апостол неодноразово особисто, а потім через листи намагався навернути членів, які поступали невірно. І лише тоді коли це не справило належної дії, було застосоване церковне зауваження. З іншого боку, гріх вже був відомий всій церкві, і перші два неофіційні кроки не мали сенсу.

На жаль автор роботи знає випадки призначення в церкві зауваження без попередніх двох кроків, або ж після покаяння брата. В такому разі більше прослідковується намагання покарати брата за негарний вчинок, або помститися йому за його гріх, але ніяк не проявити любов і підтримку. Така практика не відповідає Писанню і не є біблійною.

З розглянутих раніше текстів зрозуміло, що по Писанню, церковне зауваження застосовується тільки тоді, коли до брата були застосовані перші два кроки дисципліни, і брат не покаявся. Як виняток, зауваження можна призначити без попередніх кроків, коли гріх був зроблений перед церквою (гріх явний для церкви), а брат після викриття гріха і бесіди з ним служителів не бажає визнати гріх і покаятися.

Вповноважені призначати церковне зауваження

У випадку коли справа дійшла до третього етапу дисципліни, постає питання хто має повноваженя оголошувати братові церковне зауваження. Чи потрібно брату, проти якого вчинений гріх, зробити це перед церквою? Чи це мають зробити брати, які були свідками при розмові з братом? Чи можливо це рішення приймає церква? Так як в словах Христа «…скажи Церкві…» (Мт. 18:17) немає детального пояснення цього процесу, то для того щоб сформувати певне уявлення звернемося до контексту всього Священного Писання.

У часи Старого Заповіту, Господь часто використовував старійшин Ізраїлю, щоб передати Свої слова всьому народу (Вих. 3:15-16; 19:3, 7; П. Зак. 31:28, 30). На основі цього можна зробити припущення, що слова Христа «скажи Церкві» означають те ж саме: скажи про вчинок церкві через служителів.73 Крім цього слова апостола «Коли ж хто не послухає нашого слова…» (2 Сол. 3:14), наводять на думку, що Павло як один із служителів цієї церкви, разом з іншими служителями, перші розглядають це питання і намагаються вплинути на брата. І лише тоді, коли брат не послухає служителів, як представників церкви, питання відкривається всій помісній церкві.74

На основі такого порядку розгляду справи, автор роботи погоджується з Джеєм Адамсом, який третій етап дисципліни, «…скажи Церкві», умовно розділяє на дві частини. Перша частина – скажи служителям церкви, як її вповноваженим представникам, нехай вони спробують вирішити це питання. Друга частина – оголоси про проблему всій церкві.75

Таким чином автор роботи далекий від тієї думки, що повеління Христа – «скажи Церкві», має зробити ображений брат посеред загального служіння. Так як на даному етапі питання не виноситься за межі церкви, тому робиться на членському служінні помісної церкви. А вповноваженими зробити це є служителі церкви, які в свою чергу провели одну чи декілька бесід із братом що згрішив і не виявили розкаяння чи зміни думки брата стосовно його гріховного вчинку.

Є декілька різних поглядів серед служителів церкви стосовно способу оголошення зауваження брату перед церквою. Одні вважають, що церкві потрібно сказати лише про те, що один із членів церкви впав в такий то гріх, і церкві потрібно молитися за нього. При цьому не оголошується прізвище та ім’я члена церкви.76 Другий погляд – оголошується хто із членів церкви ставиться на церковне зауваження, але вчинок брата чи сестри не викривається або оголошується в загальній формі, щось на кшталт «за нехристиянське життя» або «за нехристиянську поведінку». Третій варіант оголошення церковного зауваження, коли називається і член церкви і гріх, який він вчинив. Гріх оголошується не у всіх подробицях, але достатньо чітко щоб церква мала уяву, яка проблема в брата і про що з ним говорити.

Р. Б. Дехтяренко в книзі «Дисциплина в церкви» узагальнюючи питання винесення гріха брата на огляд церкви говорить так:

Я считаю, что независимо от того, каким именно образом дело будет представлено церкви, оно должно быть представлено так, чтобы церковь смогла сыграть положительную роль и привести согрешившего брата или сестру к покаянию. Члены церкви должны молиться за согрешившего члена, не иметь духа критики и избегать предвзятого суждения. Такого не должно случиться со мною. В результате такого представления церковь должна лучше понять, что Бог ненавидит грех, но любит грешника. Именно такая точка зрения должна быть свойственна нам, христианам.77

Враховуючи текст третього розділу другого послання до Солунян, автор роботи вважає що третій варіант оголошення зауваження є таким, який найбільш відповідає принципам Писання. Для того щоб церква, як сім’я, могла впливати на брата, і допомогти йому виправитися, потрібно знати хто цей брат і знати в який гріх він впав щоб дати потрібну пораду і настанову із Священного Писання.78Джон Мак-Артур так описує цей процес в своїй церкві:

Брат или сестра должны предстать перед всем собранием для дальнейшего обличения, которое вело бы к покаянию. Обязанность призвать этого человека к святости лежит на всей церкви. В нашей церкви, после того как сделан этот третий шаг, обычно звучит призыв для всего собрания настойчиво убеждать и умолять согрешающего покаяться прежде, чем потребуется четвёртый шаг. Такое убедительное вразумление часто побуждает грешника к покаянию и послушанию.79

Ціль церковного зауваження

Ціль третього кроку дисципліни нічим не відрізняється від цілі першого і другого кроку, і переслідує головну ціль всієї церковної дисципліни – проявити любов і навернути брата до правильних стосунків з Господом і всією церквою. Церковне зауваження показує всю велич любові Христа до Своїх вибраних дітей, а також любов членів помісної церкви один до одного. Якщо один член не зміг допомогти братові, він кличе на допомогу двох чи трьох, коли і вони не змогли виправити брата, то вся помісна церква підключається до цієї праці, проявляючи любов та турботу до свого немічного брата.

На жаль, сьогодні, в багатьох церквах братства склалася невірна практика застосування церковної дисципліни, а зокрема її офіційної частини: зауваження і відлучення. Як пише один з авторів альманаху «Благомыслие», це виглядає наступним чином: «Сегодня в церквях ЕХБ сложилась практика наложения церковных взысканий в соответствии со степенью тяжести греха. Упрощено это выглядит так: «легкий», незначительный грех – замечание, «тяжелый» грех – отлучение».80 За приницпами ж Писання, зауваження до брата застосовується на за сам зроблений гріх, а за впертість в гріху і небажання розкаятися – «А коли не послухає їх, скажи Церкві…» (Мт. 18:17), «Коли ж хто не послухає нашого слова через цього листа, зауважте того…» (2 Сол. 3:14). Церковне зауваження не переслідує ціль покарати брата який згрішив, а зосередивши сили кожного члена помісної церкви, як великої Божої сім’ї, вказати йому на гріх і закликати до покаяння перед Господом та налагодження правильних християнських стосунків. Саме про це говорить апостол Павло до церков галатії: «Браття, як людина й упаде в який прогріх, то ви, духовні, виправляйте такого духом лагідности, сам себе доглядаючи, щоб не спокусився й ти! Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового» (Гал. 6:1-2).

Відношення до брата, який перебуває на церковному зауваженні

Ще одним проблемним питанням в церквах, стосовно дисципліни, є правильне відношення до брата, який перебуває на зауважені. За відсутністю чітких вказівок в Писанні, загальне уявлення про стосунки з таким членом можна сформувати на основі чотирнадцятого і пятнадцятого віршів третього розділу другого послання до солунян, та першого і другого віршів шостого розділу послання до галатів.

Як вже було зазначено вище, є дві сторони відношення до брата на зауваження. По перше апостол говорить церкві «не майте з ним зносин» (2 Сол. 3:14). Розглянемо що значать ці слова в світлі Писання для церкви сьогодні. Так як церква є тілом Христа (1 Кор. 12:27), і участь у Вечері Господній є символом єднання всіх членів Його тіла (1 Кор. 10:16-17), то брата, який перебуває на зауважені, слід відсторонити від участі у Вечері Господній. Також і служіння, духовне та матеріальне, яке звершує помісна церква, як єдиний організм показує єдність Божих дітей. Тому член церкви, який перебуває на зауважені не повинен приймати в цьому участі. Він має бути відсторонений від будь якого служіння в помісній церкві. Про це говорить і А. І. Міцкевич:

Мы понимаем, что апостол, повелевая не сообщаться с поставленными на замечание, имел в виду духовное общение в Вечере Господней, вследствии чего таковой не допускается к участию в преломлении хлеба и к какому-либо служению в церкви, но остаётся братом – членом церкви и находится под духовным наблюдением и заботой верующих и служителей церкви.81

По друге, апостол застерігає церкву від надмірного відмеження від такого брата. Він показує другу сторону цього кроку дисципліни – «не майте його за неприятеля, а навчайте, як брата» (2 Сол. 3:15). На даному етапі, член церкви, який згрішив, залишається братом. І хоча його поведінка і відношення до вчиненого ним гріха насторожує і тривожить церкву, на даному етапі він являється братом і членом помісної церкви. Тому до такої людини потрібно проявити більше уваги – майте на особливій увазі. Мабуть такого члена доречно порівняти із хворою людиною, яка потребує особливої уваги і пильного догляду інших членів сім’ї. Р. Б. Дехтяренко. зазначає:

Апостол Павел призывает «не сообщатся» с согрешившим, но в то же самое время «увещевать» его. Вполне очевидно, что в таком случае должны сохраниться определённые контакты. Общение не должно носить тёплый дружеский характер, но оно должно быть искренним. Оно должно выражать идею, что согрешивший находится вне церковного общения, и что церковь хочет, чтобы он покаялся. Библейское уклонение от общения должно заставить или поощрить согрешившего вновь вернуться в число Христовых учеников. Но в то же самое время оно должно показывать согрешившему, что восстановление в церкви возможно только на основании исповедания и покаяния.82

Один із християнських коментарів дає таке визначення цим стосункам:

Опасаясь как бы фессалоникийцы «не перегнули палку» в наказании бездельников, Павел тут же предупреждает, чтобы каждого из «таковых» они не считали за врага, но вразумляли как брата. Повод к наказанию одного не должен стать поводом к неповиновению других - тех, кто его наказывает. Верующим нельзя питать к виновному личную неприязнь, ни тем более – враждебность. В своих чувствах и поведении по отношению к нему они должны руководствоваться сознанием, что он – их брат во Христе, а не личными эмоциями, вызваными его «ничегонеделаньем». Не отвергать его, но вразумлять должны они. И ради этого не порывать с ним всех контактов вообще. Их долг – проявлять терпение, чтобы побудить виновного сойти с его ошибочного пути.83

Терміни та умови зняття церковного зауваження

Останнє питання стосовно церквоно зауваження полягає в терміні призначення завуваження та умов, за яких з брата знімається церковне зауваження. Що стосується терміну, то Писання не дає вказівок, на який період потрібно зауважити брата, і це питання визначається служителям церкви, індивідуально для кожного випадку. На думку автора даної роботи, враховуючи ціль третього етапу дисципліни, брати члена на зауваження на досить великий термін не є прийнятним з декількох причин.

По перше, якщо церква веде активне духовне життя, то виконати ціль цього кроку – вплинути на брата всією церквою, не займає великого періоду часу. По друге, побачити реакцію брата, на застосування до нього церковного зауваження, зрозуміти і оцінити чи змінилося його ставлення до вчиненого гріха можна також протягом невеликого терміну. По третє, гріх вчинений братом може нести загрозу розповсюдитися серед інших членів церкві (наприклад лжевчення чи єресь), та призвести до негативних наслідків. Тому враховуючи всі вищенаведені фактори, автор вважає недоцільним застосовання зауваження терміном більше ніж 1 – 3 місяці. В будь якому випадку служителі церкви мають підйти мудро до цього питання, як ті, хто має «розум Христів» (1 Кор. 2:16).

Щодо умов зняття церковного зауваження та відновлення з членом повноцінних сімейних стосунків, знову ж таки немає прямих і конкретних рекомендацій в Божому Слові. Тому автор обґрунтовує розуміння цього питання опираючись на головну ціль церковної дисципліни – навернення брата. Слова Христа «як тебе він послухає, ти придбав свого брата» (Мт. 18:15б) відносяться до всіх трьох кроків дисципліни. Чи це була бесіда на одинці, чи бесіда із свідками, чи вплив всієї церкви, якщо в результаті цього брат розкаявся і навернувся із невірного гріховного шляху, дисципліна досягла своєї мети і завершує свою дію. Ціль досягнута – брата придбано. Тепер його слід прийняти як повноціного члена помісної церкви.

Ще один текст євангелиста Луки підтверджує даний погляд на умову приняття брата: «Уважайте на себе! Коли провиниться твій брат, докори йому, а коли він покається, то вибач йому. І хоча б сім раз денно він провинивсь проти тебе, і сім раз звернувся до тебе, говорячи: Каюся, вибач йому!» (Лук. 17:3-4). Тут наш Господь закладає фундамент стосунків між Своїми послідовниками. Автор бажає звернути увагу на два моменти цього тексту. Перший: дієслово προσέχετε (просехете –«уважайте») – дослівно перекладається як «остерігайтеся», «зверніть увагу»84, тобто контролюйте себе, не давайте місце помсті і непрощенню. Другий: якщо брат, що образив тебе, просить вибачення, то «вибач йому». Навіть якщо він це зробив вже не перший раз, і хочеться на деякий час утриматися від прощення, щоб він відчув глибше свою вину і біль який він спричинив тобі чи всій церкві. Господь наказує нам – «вибач йому».

Підсумовуючи дане питання автор закликає з мудрістю і Божим страхом підходити до питання прийняття брата, який розкаюється в своєму гріху. Памятаючи настанови записані в Писанні, проявляючи головну рису християнського характеру –любов, розуміючи ціль дисципліни для Божих дітей – придбання і спасіння брата. Краще помилитися в сторону милосердя ніж в сторону правосуддя: «Бо суд немилосердний на того, хто не вчинив милосердя. Милосердя бо ставиться вище за суд» (Як. 2:13). Памятаймо що над нами є Справедивий і Вірний Суддя, і лише Він може абсолютно вірно дати оцінку кожному вчинку людини.

Відлучення від церкви

Відлучення від церкви – останній крок церковної дисципліни, про який говорить Писання. Це досить серйозний крок і всі рішення потрібно приймати дуже виважено і мудро, опираючись тільки на авторитет Божого Слова. Джей Адамс застерігає:

Переходя от третьего к четвертому этапу и пересекая границу между официальной и неофициальной дисциплиной, мы пересекли великий водораздел между опасной и еще более опасной территорией. Продвигаясь теперь от четвертого к пятому, последнему этапу церковной дисциплины, мы совершаем шаг еще более решительный. Все предыдущие этапы находились в пределах царства Божьего; теперь мы пересекаем границу между царством света и царством тьмы.85

Умови застосування відлучення від церкви

Розглянемо умови, за яких церква має право і повинна застосовувати останній крок дисципліни – відлучення від церкви. Для вияснення та обгрунтування цих умов звернемося до текстів Писання де говориться про відлучення членів із церкви: євангеліє Матвія вісімнадцятий розділ, перше послання до коринтян п’ятий розділ, перше послання до Тимофія перший розділ двадцятий вірш.

Євангелист Матвій говорить: «коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник!» (Мт. 18:17б). Тут чітко прослідковується умова відлучення – коли брат не слухає докорів церкви стосовно його гріха і не бажає покаятися. В цьому випадку безумовно такого члена потрібно відлучити від церкви.

В п’ятому розділі першого послання до коринтян апостол Павло дає повеління церкві відлучити члена, який впав у блуд, використовуючі такі вирази: «щоб був вилучений з-поміж вас» (1 Кор. 5:2б), «віддати такого сатані на погибіль тіла» (1 Кор. 5:5а), «очистьте стару розчину» (1 Кор. 5:7а), «вилучіть лукавого з-поміж себе самих» (1 Кор. 5:13б). На перший погляд здається, ніби апостол переступаючи три попередніх кроки дисципліни відразу переходить до останнього – відлучення з церкви. Але при детальному аналізі ситуації, можна помітити що умовою для відлучення такого члена послужило декілька факторів. По перше, Павло вже говорить в попередньому своєму листі (цей лист втрачено і ми його не маємо86) «Я писав вам у листі не єднатися з перелюбниками…» (1 Кор. 5:9). Можа припустити, що ця проблема назрівала або навіть була відома апостолу під час написання ним попереднього листа.

По друге, як вже було розглянуто вище, ця ситуація тривала певний час і була актуальною на момент написання листа. Отже, це був не однаразовий акт падіння, а тривале пребування віруючого в блуді.87 По третє, апостол звинувачує церкву в невірній реакції на такий вчинок одного із її членів «І ви завеличалися, а не засмутились радніш» (1 Кор. 5:2а). Частково в цій проблемі була винна церква за терпимість до гріха в її середовищі, або небажання його викорінити. По четверте, чутка про цей гріх розповсюдилася навіть за межі церкви: «Всюди чути» (1 Кор. 5:1а). Враховуючі всі ці фактори апостол приймає рішення про останій крок дисципліни – відлучення.

Стосовно третього тексту – першого послання до Тимофія перший розділ двадцятий вірш, достовірних даних стосовно ситуації, яка склалася, і, призвела до відлучення двох членів із церкви в Ефесі, не видно. Відомо лише що цих двоє чоловіків були лжевичтелями чи провідниками єресі – «а їхнє слово, як рак, буде ширитися. Від таких Гіменей і Філіт» (2 Тим. 2:17). Вони втратили «добре сумління» (1 Тим. 1:19а), яке засуджує віруючу людину коли вона чинить проти волі свого Творця, і «розбилися в вірі» (1 Тим. 1:19б) – тобто втратили істинну віру схилившись в єресь. Вони почали «зневажати Бога» (1 Тим. 1:20) говорячи про Нього неправдиві речі.88 Тому апостол Павло застосовуючи свою владу відлучає Гіменея і Олександра, «передав сатані», із церкви. В даному випадку умовою для відлучення стала їхня єресь і богозневага.

Аналізуючи всі ці тексти приходимо до висновку що «отлучение применимо только в случае открытого и доказанного греха, отпадения от веры или уклонения в ересь после того, как были приняты все евангельские меры к духовному вразумлению согрешившего и тот оказался неисправимым».89 При цьому слід зауважити дуже важливий момент в практиці церковної дисципліни, який, на жаль, часто нехтується церквами і призводить до викривлення самої суті дисципліни, перетворюючи її із інструменту виправлення в інструмент покарання. Пастор Левінданто Н. А. так гово-рить про це: «…отлучению подлежит не тот член церкви, который согрешил хотя бы и тяжким грехом, но потом раскаялся и исправился, а тот, который остается во грехе или согрешил прежде и не покаялся, а его сознание и раскаяние существенно необходимы как свидетельство его искренности и осуждения им своего греха (2 Кор.12:21; 13:2)».90

Дуже влучно і доречно про умову відлучення говорить Роберт Чарльз Спраул:

Отлучение от церкви Христовой – мера чрезвычайная. И только один грех является тяжким настолько, что заслуживает отторжения от тела Христова. Имя ему – нераскаянность. Есть множество грехов, достаточно серьезных для того, чтобы церковь решила применить к согрешившему ту или иную меру воздействия. Однако, в связи с тем, что церковное воздействие является процессом многоступенчатым, а отлучение – последней в ряду дисциплинарных мер, единственный грех, который влечет за собой крайнюю меру воздействия – это отказ раскаяться во грехе, бывшем первопричиной всего процесса.91

Вповноважені відлучати від церкви

Розглядаючи питання відлучення від церкви слід звернути увагу на того, хто вповноважений це робити. Прийняття чи відлучення людини від церкви дуже важливе і відповідальне рішення. На кого ж наш Господь поклав таку відповідальність і дав такі повноваження?

Приклад неправильного застосування влади в церкві ми знаходимо в третьому листі Івана: «Я до Церкви писав був, але Діотреф, що любить бути першим у них, нас не приймає. … й сам не приймає братів, і тим, що бажають приймати, боронить, і вигонить із Церкви» (3 Ів. 9-10). Тут апостол Іван згадує Діатрефа, який особисто вигонив, слово ἐκβάλλει (екбалей – «викидав»)92 , тобто виключав тих членів, які проявляли гостинність і не признавали його верховенства. Апостол говорить про негідну поведінку цього чоловіка і нагадує про відповідальність за такі вчинки (3 Ів. 10а).93

Право відлучати людину від церкви Ісус Христос покладає на саму церкву. В євангелиста Матвія написано: «коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник!» (Мт. 18:17б). Рішення помісної церкви, як найвищої інстанції, є останнім у вирішенні питання відлучення. Важливою умовою вірності такого рішення є точне слідування всім настановам Господа. В першому листі до коринтян апостол звертається з питанням відлучення грішника до всієї церкви: «у Ім'я Господа Ісуса, як зберетеся ви та мій дух, із силою Господа нашого Ісуса» (1 Кор. 5:4). Павло наголошує про збір всієї церкви для вирішеня питання відлучення.

Ось які аргументи, для підтвердження цього погляду наводить А. І. Міцкевич:

Право отлучения не дано отдельным личностям, а только всей церкви. Это подтверждается Словами: «...если и церкви не послушает, то да будет он тебе, как язычник и мытарь» (Ев. Матф. 18:17). Апостол Павел тоже не считал себя вправе самолично совершать отлучение. Он обращается к церкви: «В собрании вашем во имя Господа... предать сатане» (1 Кор. 5:4-5). Во всех подобных случаях апостол обращался не к отдельным служителям церкви, а ко всей поместной церкви (2 Фес. 3:6; 3:14; Рим. 16:17). Наказание членов церкви предварительно рассматривается старейшими братьями - пресвитерами, проповедниками, членами церковного совета и представляется церкви на утверждение.94

Дейвід Прайєр, описуючи цей епізод в своїй книзі підтримує ту ж саму думку: право на відлучення члена лежить на всій церкві:

Здесь Павел обращает свой резкий упрек «И вы возгордились, вместо того, чтобы лучше плакать» ко всей церкви, а не к ее руководству… В данном случае ясно говорится о том, что это право принадлежит церкви... Эта возможность была дана коринфской церкви, а не какому-то чиновнику, ее возглавляющему. За отсутствие дисциплины или ее наличие порицали не епископа или пастора, а саму церковь как организованное целое».95

В двох випадках із трьох, де в Писанні ми знаходимо процедуру відлучення члена від церкви, ці повноваження прямо покладаються на церкву: Матвія вісімнадцятий розділ та перше послання до коринтян п’ятий розділ. В третьому випадку апостол говорить «…яких я передав сатані» (1 Тим. 1:20). Якихось деталей відлучення цих лжевчителів Писання нам не дає, але опираючись на практику апостола Павла в Коринті (1 Кор. 5) та повеління Христа (Мт. 18:17), автор роботи схильний вважати і що в цьому випадку відлучення приймалося рішенням ефеської церкви.

Слід зауважити, що розгляд деталей справи та всіх нюансів стосовно гріха члена церкви, до якого застосовується відлучення покладається на братів-служителів. І тоді на основі Писання і за загальною згодою братів, приймається рішення про відлучення і виноситься на затвердження церкви. Для уникнення непорозумінь і різних питань церква має бути проінформована про гріх брата та кроки, які були зроблені для його навернення і покаяння. Важливою умовою згоди церкви з рішенням служителів є Біблійне обгрунтування даного рішення, повна довіра церкви обраним служителям, та відсутність упередженого відношення служителів до будь кого із членів.

Ціль церковного відлучення

Четвертий крок дисципліни переслідує тує саму мету, що й перші три – навернення і спасіння брата, що зійшов із праведного шляху. Але при відлучення більш яскраво проявляються дві інші цілі: зупинити розповсюдження гріха в церкві та захистити чистоту церкви і честь Христа.

На перший погляд здається, що відлучення, це відсторонення людини від церкви, як безнадійного грішника і противника Божої волі місце якому тільки в пеклі. Але це помилковий погляд, тому що апостол Павло в обох випадках відлучення чітко вказує на першу ціль дисципліни – спасти такого чоловіка. Розглянемо детальніше ці тексти Писання.

У випадку з гріхом в коринтській церкві апостол зауважує: «віддати такого сатані на погибіль тіла, щоб дух спасся Господнього дня» (1 Кор. 5:5). Цей чоловік відлучається в першу чергу для того, щоб «дух спасся Господнього дня»! Не дивлячись на впертість цього члена і перебування в тяжкому гріху, Господь бажає спасти його. І для цього застосовується такий неприємний, але важливий метод впливу – відлучення від церкви. А вже в наступних текстах апостол нагадує про не менш важливі цілі – захист та чистоту церкви: «Хіба ви не знаєте, що мала розчина все тісто заквашує? Отож, очистьте стару розчину, щоб стати вам новим тістом, бо ви прісні, бо наша Пасха, Христос, за нас у жертву принесений» (1 Кор. 5:6-7).

В констексті вісімнадцятого розділу, де записане повеління Христа «хай буде тобі, як поганин і митник!» (Мт. 18:17), також прослідковується турбота про спасіння душі грішника – Христос розповідає притчу про доброго пастиря. В першому посланні до Тимофія також бачимо цю ціль. Павло говорить, що «…я передав сатані, щоб навчились вони не зневажати Бога» (1 Тим. 1:20). Відлучення було зробленно з метою навчити цих людей правильного відношення до Господа.

Таким чином, хоча у відлученні більш яскраво проявляються цілі очищення церкви від гріха та захисту її доброго імені, як нареченої Христа, головна ціль всеодно має своє місце. Навіть позбавляючи людину Свого захисту, який має церква, залишаючи його без підтримки інших членів і віддаючи на поталу сатані, Господь у Своїй безмежній любові бажає спасти такого грішника. Джей Адамс зазначає:

Но не только неверующих исключают из церкви в результате дисциплинарного процесса. Нераскаявшихся верующих, упорствующих во грехах, тоже изгоняют из церкви и предают сатане, которого Бог в Своей мудрости и провидении использует, чтобы наказать их и вернуть к Себе. Это делается для исправления; вот ответ на вопрос, поставленный в начале главы. Тех, кто хорошо знаком с Ветхим Заветом, не удивит, что Бог использует сатану и мир как бич, которым наказывает Своих непослушных детей.96

Відношення до відлученого

Правильне відношення членів церкви до відлученого викликає багато питань та непорозумінь. У християнських авторів та богословів є майже протилежні погляди на відношення церкви до такої людини. Автор спробує на основі Писання сформувати загальні поняття та принципи, якими має користуватися церква, щоб відлучення було саме тією дисциплінарною мірою, про яку говорить Боже Слово.

Як правило всі дослідники і тлумачі Писання єдині в думці, що такий чоловік не має права приймати участь у Вечері Господній, бути присутнім на членських служіннях та звершати будь яке служіння в церкві. Так як перераховані обмеження вже застосовуються на етапі зауваження, то суперечки виникають стосовно глибини ізоляції такого чоловіка від інших членів церкви. Зокрема це стосується відвідування ним загальних служінь, груп та інших заходів церкви на які є вільний доступ не тільки членам церкви, а й невіруючим.

Розглянемо цей момент у світлі бачення деяких християнських авторів. Наприклад Дон Бабна наступним чином характеризує відношення до відлученого: «Это означает, что к такому человеку нужно относиться как к неверующему, поскольку, он не живет так, как должен жить верующий. Но такого человека нужно любить, поскольку Иисус Христос любит мытарей и грешников. А это значит, что такому человеку нужно свидетельствовать, но не относиться к нему как к члену Тела Христова».97

Джей Адамс рахує що необхідно допускати такого чоловіка на служіння. Свої докази він обґрунтовує словами Христа «хай буде тобі, як поганин і митник» (Мт. 18:17б). А оскільки митники і погани, тобто невіруючі люди допускалися на служіння (1 Кор. 14:23-25), то і такому чоловіку це не забороняється.98

Дейвід Прайєр вважає що такого чоловіка позбавляли навіть присутності на богослужіннях церкви. Він зазначає: «Нам следует понять, сколь строгой была такая дисциплина: человек изымался из среды верующей и совершающей богослужение общины. Перед нами – отлучение, невозможность участвовать в Вечере Господней и, следовательно, полная невозможность участия в жизни общины».99

Такої ж думки притримується пастор однієї з церков ЄХБ, автор статті «Любовь и дисциплина в церкви» П. Б. Шевцов. Він так описує відлучення:

Отлучение – это полное изъятие, отделение человека от сообщества верующих во Христа людей. Это значит лишение его любого вида христианского общения. Это значит, что он не должен присутствовать на собрании, в молитвенной группе, малой группе. Члены церкви не должны встречаться с ним для дружеского общения, совместной трапезы, делиться своими нуждами, новостями церковной жизни и т.п.100

Два основних тексти, на яких будується переважна частина принципів відношення до відлученого це повеління Христа «хай буде тобі, як поганин і митник» (Мт. 18:17б). А також декілька віршів із п’ятого розділу першого листа до коринтян: «був вилучений з-поміж вас» (1 Кор. 5:2), «не єднатися з перелюбниками» (1 Кор. 5:9), «із такими навіть не їсти» (1 Кор. 5:11), «вилучіть лукавого з-поміж себе самих» (1 Кор. 5:13). Неузгодження, стосовно відношення до відлученого, виявляються при тлумаченні саме цих текстів. Наприклад слова Ісуса Христа «поганин і митник» вказують що це чоловік не з вибраного Божого народу, який не має участі в заповіті, поклоніння чи суспілного життя євреїв, він вклонявся не Єдиному Богові, а язицьким божествам. Або ж це чоловік із Божого народу – митник, який добровільно зрадив свій народ і став служити його ворогам.101

За час Свого служіння на землі Господь не відкидав митників, чому дививувалися фарисеї: «Чому то Вчитель ваш їсть із митниками та із грішниками» (Мт. 9:11б). Але до поганів в Нього було особливе ставлення: «Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам...» (Мт. 15:26). І попри те, що Христос допомагав приділяв увагу і митникам і поганам, Він відокремлював євреїв – вибраний народ від поганів: «Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого...» (Мт. 15:24).

Апостол Павло, закликаючи церкву «не єднатися з тим, хто зветься братом, та є перелюбник …» (1 Кор. 5:11) зауважує «але не взагалі з цьогосвітніми перелюбниками» (1 Кор. 5:10). Тобто відношення до відлученого має бути іншим ніж до невіруючого чоловіка і в даному випадку не на користь відлученого. Крім того він вигукує «із такими навіть не їсти!» (1 Кор. 5:11). Зважаючи на традиції Сходу, відмовити людині в гостинності було вираженням крайньої неприязні.102 В посланні до римлян апостол пише церкві «як твій ворог голодний, нагодуй його» (Рим. 12:20), а тут він закликає навіть не їсти з таким чоловіком. Складється враження, що до брата, якого відлучили від церкви ставлення має бути особливе, і навіть не таке як до невіруючої людини, а більш суворе.

Ще одну думку стосовно відвідування такою людиною служінь висловлює автор статті «Церковная дисциплина и чистота церкви» І. В. Шайфулін:

Иногда можно встретить мнение, что эти слова подразумевают необходимость благовествовать отлученному. На это следует заметить, что прежде отлучения следовали три попытки убедить человека в пагубности его пути. Причем, судя по фактически цитированию Закона (18:16), эти попытки должны были быть аргументированы, а значит, ничего нового в этом благовестии отлученный услышать уже не может. Он был в сообществе верующих, а значит, постоянно слышал наставления, его неоднократно увещевали, когда обличали в грехе, так что новые попытки донести ему Евангелие будут напоминать «метание бисера перед свиньями». С таким человеком Бог теперь будет работать иными способами.103

Зважаючи на все вищенаведене, автор більше схиляється до думки, що відлученому варто заборонити відвідувати служіння помісної церкви особливо коли його гріх полягає у лжевченні чи розбраті членів церкви. Але в такому випадку слід врахувати чи таке рішення не перечить Закону і Конституції і не порушує прав і свобод людини як громадянина даної країни. З огляду на це, моживо, буде потрібно не заборонити, а просити його не відвідувати помісну церкву (звичайно що це не завадить відвідувати йому інші церкви). Причиною такого рішення має бути не передвзяте ставлення до брата, ворожнеча чи почуття помсти, а щира любов і бажання показати глибину трагедії бунту проти Бога і відчуження від Божого народу і сім’ї Христа.

Умови прийняття відлученого

Суть всієї церквної дисципліни, як вже загадувалося раніше, направлена на відновлення брата який згрішив. Тому досить важливим моментом в церковній дисципліні є вміння прийняти покаяння брата і бути готовим проявити до нього любов, розуміння і підтримку. Пастор П. Б. Шевцов застерігає: «Если в дисциплинировании нет места покаянию и примирению, то оно не является библейским. Одинаково плохо как позволить возникшему греху оставаться ненаказанным в Теле Христовом, так и лишить допустившего грех члена церкви надежды на возможность возвращения в церковное общение».104

Безперечно, що умовою прийняття людини, яка була відлучена від церкви є покаяння в скоєному гріху. Покаяння передбачає визнання людиною свого вчинку гріхом і залишення цього гріха. В розгляді цього питання церкві потрібно проявити мудрість. Наприклад, якщо, віруючий член одружився з невіруючою людиною, і був сключений, а тепер кається і хоче повернутися в церкву, то залишити гріх зовсім не означає розлучитися, так як це притирічить Писанню (1 Кор. 7:12-13). В деяких випадках, якщо була причинена матеріальна шкода, то відлучений при покаянні має прагнути компенсувати цю шкоду, як розуміння свого невірного вчинку. Тому до розгляду кожного випадку церква має підходити індивідуально, з мудрістю і любов’ю. Автор роботи притримується позиції, що відповідальність за щирість покаяння лежить на відлученому, і церкві краще проявити милість і любов ніж надмірну суворість. Апостол Павло зауважує що «через те навпаки, краще простити й потішити…» (2 Кор. 2:7). Дехтяренко Р. Б., стосовно цього питання, застерігає церкву: «Поскольку меры церковного дисциплинарного воздействия рассчитаны на исправление, а не наказание, то всегда должны приниматься во внимание обстоятельства, в которых находится согрешивший, его духовная чувствительность и форма покаяния.105

На жаль інколи церква так захоплюється суворістю дисципліни, що довгий час не може простити і прийняти назад брата, який кається і просить прощення. Роман Борисович Дехтяренко зауважує що «…в церквах существует тенденция держаться подальше от кающегося грешника. Нам кажется, что ему нельзя больше доверять. Он испортил свою репутацию. К сожалению, полное восстановление в христианской семье (в церкви) часто не имеет места». Про це ж саму проблему А. І. Міцеквич пише в своїй книзі «Пастырское богословие»: «Часто, несмотря на искреннее раскаяние отлучённого и оставление им греха, члены общины долгое время не забывают его падения. Некоторые вообще не считают возможным допускать его на какое-либо служение в церкви, в то время как восстановленный горит желанием на деле доказать свою любовь ко Христу и отблагодарить Его за оказанную ему милость прощения (Лук.7,47)».106

Стосовно того, як швидко і чи взагалі можна повернути відлученого і принятого назад брата на те служіння, яке він звершував до відлучення, пастор Міцкевич дає наступну пораду:

Слово Божие говорит о возможности восстановления в служении согрешивших, но раскаявшихся детей Божиих, как это было с Давидом и ап. Петром. Правда, быстрое восстановление на высокое служение в церкви падшего, после его раскаяния, может вызвать болезнь в церкви. При решении подобных вопросов необходимо, с одной стороны, принимать во внимание любовь и ревность к служению возвратившегося, но, с другой стороны, необходимо считаться с общим мнением членов церкви.107

Зваживши та врахувавши всі вищенаведені нюанси автор роботи пропонує церкві бути готовою прийняти відлученого в разі його покаяння, проявивши любов та милосердя Спасителя. Потрібно мудро і зважено підходити до оцінки щирості покаяння, віддаючи сумнівні моменти в руки Господа, який знає серце кожної людини. Не виключається, при потребі, моживість призначення певного випробувального терміну для відлученого, перед його повним відновлення в членстві. Але слід зауважити, що називати цей період церковним зауваженям не буде правильним з точки зору Писання – немає зворотнього шляху по кроках дисципліни. Члени ж церкви мають проявити максимальну увагу і любов до такого брата, і не вподоблюватися старшому братові блудного сина (Лук. 15:28-30), а пройнятися співчуттям до такого чоловіка і наслідувати свого Господа, який приймає всіх грішників що каються.

Наостанку хочеться привести досить влучні і актуальні слова Ходжеса, який з цього приводу зауважує: «Дисциплинирование, которое настолько негибкое, что не оставляет места для покаяния и примирения, не есть истинно христианским; поскольку лишить допустившего грех члена церкви надежды на возможность возвращения в сферу уютного и безопасного внутрицерковного общения не менее плохо, чем позволить возникшему греху оставаться ненаказанным в Теле Христовом».108


Висновок

В даній дипломній роботі була розглянута вкрай важлива та життєво необхідна для церков ХХІ століття тема – церковна дисципліна. Зокрема автором була зосередженна особлива увага на двох останніх кроках церковної дисципліни – церковне зауваження та відлучення від церкви. За мету роботи автор ставив розглянути ці кроки церковної дисципліни в світлі Священного Писання, та проаналізувавши різні погляди християнських богословів і служителів сформувати обґрунтоване бачення цього питання.

На початку роботи була аргументовна важливість церковної дисципліни, як залишеного повеління нашого Господа для Своїх дітей. Значення дисципліни полягає в її функції забезпечення порядку і гармонії життя та стосунків членів церкви. Необхідність дисциплінни проявляється у потребі слідкувати за чистотою церкви, як нареченої Христа, яка має берегти себе від всякої нечисототи і гріха і готуватися до зустрічі з Господом. Важливість дисципліни також яскраво виражена в її цілях: виправити членів Христового тіла, які грішать і зробити їх плідними в служінні; запобігти розповсюдження гріха в церкві та зараження ним інших членів, а також захистити чистоту церкви, як представницю доброго і святого Імені Господа Христа що перебуває серед неї.

Також було розглянуто основні тексти Священного Писання, на яких базується вчення про церковну дисципліну. При аналізі цих текстів було визначено чітку структуру та послідовність кроків, як за словами Ісуса Христа, мають застосовуватися серед членів Його церкви, як прояв єдності та любові один до одного. В посланнях апостола Павла, як вірного послідовника свого Господа, ми розглянули практичне застосування кроків дисципліни в різних ситуаціях житття та служіння церкви. В своєму служінні насадження та догляду за церквами апостол Павло зустрічався із проблемою різних лжевчень та проникнення гріха в церкви. І тому його ревність, та практика церковної дисципліни в церквах є нам гарним прикладом для наслідування. Крім того описані в його посланях різні настанови та зауваження дають нам ширший погляд на зміст і практичне використання дисципліни.

З огляду на все вище перераховане, в п’ятому розділі роботи автор намагався передати важливість правильного, біблійного застосування церковної дисципліни в помісних церквах ЄХБ. Враховуючи аналіз текстів Писання, які говорять про дисципліну, а також дослідження, коментарі та інші праці християнських авторів автор прагнув показати що дисципліна – це прояв любові до брата. І кожен наступний крок дисципліни, застосований до члена церкви, має вказує лише на безмежність любові Христа до Своєї дитини, і наше бажання проявити цю любов в своєму житті.

Цією роботою, автор також хотів застерегти від невірного тлумаченняння і застосування дисципліни, як інструменту покарння чи помсти. Дисципліна також не є методом завдяки якому членів церкви можна тримати в страху перед зауваженням чи відлученням. Досконала любов, проявом якої має бути дисципліна в церкві позбавляє страху, а вселяє в серце мир, спокій і надію. Адже саме такі почуття мають відчувати члени люблячої Божої сім’ї. Знаючи, що коли в житті вони спіткнуться або впадуть, кожен брат і сестра що є поряд з готовністю простягнуть їм руку допомоги щоб підняти. Знайдуть щирі слова потіхи та підбадьорення. Завжди будуть готові полікувати і перевязати рану, спричинену гріхом. З радістю підставлять своє плече, щоб разом пройти нелегкий шлях випробувань і дійти до вічного Божого Царства. Адже саме це є істиним проявом справжньої церковної дисципліни, про яку говорив Добрий Пастир Христос.

Автор, також, бажає застерегти євангельські церкви від приділення неналежної уваги чи ігнорування дисципіною в церкві. Наш Господь є люблячий Батько, але Він і Бог Ревнитель, який береже і очищує Свою церкву від гріха і нечистоти. І тоді, коли церква не приділяє цьому достатньо уваги, то Господь це бере в Свої руки: «Через це поміж вами багато недужих та хворих, і багато-хто заснули» (1 Кор. 11:30).

Дана робота не претендує на повне висвітлення цього складного та необхідного питання. В дослідженні розглядалися лише основні тексти Священного Писання, що безпосередньо відносяться до теми церковної дисципліни. Тому важливим буде більш глибоке дослідження інших текстів Писання, що вказують на дисципліну та регулюють її застосування в церкві. В додатковому дослідженні також мають потребу питання застосування церковної дисципліни до служителів.

Щодо практичного застосування матеріалу даного дослідження, то він може стати започаткування розробки повного навчального курсу для духовних навчальних закладів. З огляду на важливість даного питання та враховуючи сучасний стан євангельських церков автор роботи пропонує включити вивчення питання церковної дисципліни в матеріал предмету душеопікунства або практичної пасторології.

Віктор Демчук
бакалавр богослів’я

ДОДАТОК: Екзегетичний розбір та пояснення тексту Матвія 18:15-17

Записуючи настанову Господа щодо виправлення брата, який згрішив, Матвій використовує в грецькій мові частку умови ἐὰν (еан – «якщо»). Є три форми використання часток умови в грецькій мові. І саме ця частка ἐὰν в поєднанні із умовним способом дієслова (найчастіше в майбутньому часі) вказує на причинно-наслідковий процес. Якщо трапиться одне (причина), то має відбутися друге (наслідок). Весь текст повеління щодо церковної дисципліни складається із причини і наслідків. Це обговорення зв’язку між фактами що мають статися. Для того, щоб краще було видно ці текстові моменти, оформимо їх у вигляді таблиці.

ПосиланняПричинаНаслідок
18:15а А коли прогрішиться твій брат іди й йому викажи
18:15б як тебе він послухає ти придбав свого брата
18:16 А коли не послухає він то візьми з собою ще одного чи двох
18:17а А коли не послухає їх скажи Церкві
18:17б коли ж не послухає й Церкви хай буде тобі, як поганин і митник!

Таблиця 1. Причинно-наслідковий порядок чотирьох кроків дисципліни


Схематично, ці три вірші вісімнадцятого розділу, можна зобразити наступним чином:

Діаграма Мт. 18:15-17

В такому вигляді досить яскраво прослідковується використана автором п’ять разів частка умови ἐὰν. І кожного разу, цій частці протиставляється відповідна дія – наслідок цієї причини.

Перший випадок: частці умови ἐὰν («якщо») протиставляється два дієслова наказового способу, активного стану, теперішнього часу: ὕπαγε (хупаге – «іди») та ἔλεγξον (елегксон – «викажи»). Христос не вносить пропозицію, не просить, – Він наказує. Якщо ти бачиш щоб брат згрішив, ти повинен йому про це сказати. І зробити це потрібно негайно, не відкладаючи.

Далі частка ἐὰν посилається на результат попередньої дії: якщо брат прислухався до твоїх слів і розкаявся у зробленому гріху, то – ти придбав свого брата. Дієслово ἐκέρδησας (екердесас – «придбав») – доконаного виду, умовного способу. Завершення дії «придбав», відбувається лише при виконанні умови – брат послухав. В такому разі справа зупиняється маючи завершений характер. Брат навернувся і церковна дисципліна завершує свою дію в даному випадку до цього брата.

В наступному випадку частка ἐὰν посилається також на попередню дію, але інший результат: коли брат не послухає. В такому випадку – παράλαβε (паралабе – «візьми») візьми з собою свідків. Знову дієслово наказового способу, активного стану. Ти повинен зробити наступний крок – поговорити з братом при свідках.

Знову, ἐὰν (якщо) ж і це не вплине на того хто згрішив, εἰπὲ (ейпе – «скажи») про це церкві ἐκκλησίᾳ (еклесія – «церкві»). І знову наказ – скажи: дієслово наказового способу, активного стану.

А ἐὰν (коли) навіть це не матиме очікуваного впливу на брата – тоді ἔστω (есто – «буде») – нехай буде (наказовий спосіб) як ἐθνικὸς καὶ ὁ τελώνης (етнікос кай хо телонес – «поганин та митник»).

Ми бачимо п’ять умовпричин, і п’ять результатів-наслідків, які слідують за цими причинами. Чотири раз поряд із умовою ἐὰν зустрічається дієслово ἀκούση̣ (акусе – «послухає») або παρακούση̣ (паракусе – «не послухає») – послухає або не послухає. Це слово в даному тексті вказує на причину, за якою буде мати місце відповідний наслідок: позитивний чи негативний.

В цих трьох віршах ми знаходимо і кількісний вираз осіб, які мають впливати на брата який згрішив. Спочатку ти сам маєш з ними поговорити –μόνου (мону – «сам один, єдиний»). У випадку непослуху до процесу долучаються свідки: ένα (хена – один), δύο (ду – «два, двох») або τριῶν (тріон – «трьох»). І як самий крайній крок впливу, питання брата виноситься на всю церкву – ἐκκλησίᾳ (еклесія – «церква»). Цими словами Господь вказує на правильний перебіг виховання та навернення брата: від особистої бесіди – до винесення питання на всю церкву.

Паралельно із збільшенням кількості осіб впливу можемо спостерігати і зміну статусу людини, яка згрішила. На початку дисциплінарного впливу (Мт. 18:15), людина двічі називається ἀδελφός σου (аделфос су – «брат твій»). А після того, коли він не приймає докору від церкви, то статус брата змінюється на ἐθνικὸς καὶ ὁ τελώνης (етнікос кай хо телонес – «поганин та митник») (Мт. 18:17). Людина, яка любить гріх і не бажає в ньому розкаятися і залишити його, з часом із брата перетворюється на невіруючого чоловіка. Це шлях падіння – від статусу Божої дитини до не спасенного грішника.

І останнє на що хотілося б звернути увагу, це використаний п’ять разів займенник σου, σοῦ, σοι (су, су, сой – «ти, твій, тобі»). Коли ми помічаємо, що брат повів чи веде себе як не належить поводитися християнину, то Господь вказує що це не чийсь там обов’язок докорити його, а саме мій обов’язок. П’ять разів Матвій застосовує займенник «ти». Не чекай на когось, щоб хтось ще це побачив, не розповідай іншим – саме тебе Господь покликав дбати про святість твого брата та церкви. Роби це відповідально, з любов’ю, із смиренням слідкуючи за собою, щоб не впасти самому (Гал. 6:1).



1 Жан Кальвин, Наставление в христианской вере. Том третий книга IV, перевод с французского и английского Г. В. Вдовина (Издательство российского государственного гуманитарного университета, 1999), 219.

2 Роман Б. Дехтяренко, Дисциплина в церкви, под редакцией пастора А. Г. Бринзы (Ирпенская Библейская Семинария ВСО ЕХБ при содействии Славянского Евангельского Общества (СЕО), 2000), 21.

3 Р. Дин Андерсон, «Сухожилия Церкви: библейские принципы церковной дисциплины», http://www.reformed.org.ua/2/353/Anderson (3 травня 2015).

4 Дехтяренко, Дисциплина в церкви, 3.

5 Михаил. Э. Поснов, История Христианской Церкви (до разделения Церквей – 1054 г.) (Киев: Издание христианской благотворительно-просветительской ассоциации «Путь к истине», 1991), 254.

6 Джей И. Адамс, Руководство по церковной дисциплине. Права и привилегии каждого члена церкви (Одесса: ЕРПЦО «Тюльпан», 2007), 14-17.

7 А. И. Мицкевич, Пастырское богословие (Москва: ФСЕХБ и миссия «Восток-Запад», 1993), 51.

8 Дехтяренко, Дисциплина в церкви, 3.

9 Джон Ф. Мак Артур, младший, Пастырелогия. Генеральный план для руководства церкви, 273.

10 Уэйн Грудем, Систематическое богословие, перевод с англ. (Санкт-Петербург: «Мирт», 2010), 1010.

11 Там само, 1011.

12 Вестминстерское исповедание веры, (Free Presbyterian Publication, 2000), 131.

13 В. С. Немцев, Собранные во имя любви и истины: доктрина о Церкви (Минск: Церковь «Пробуждение», 2007), 254.

14 Крейг Кинер, Библейский культурно-исторический комментарий в двух частях. Часть 2: Новый Завет, перевод с англ. А. П. Платуновой (Санкт-Петербург: Издательство «Мирт», 2005), 73.

15 Генри Мэтью, Толкование на книги Нового Завета, 6 томов (Gouda, Holl.:Dutch Reformed Tract Soсiety, 2004), 1:300.

16 Walter Bauer, Frederick W. Danker, William F. Arndt, and F. Wilburg Gingrich, A Greek-English Lexicon of the New Testament and other Earle Christian Literature (Chicago: University of Chicago Press, 3rd ed., 2000), (Далі, BDAG), s.v.«ἔλεγξον», 315.

17 П. К. Шатров, Комментарии к Евангелию от Матфея (Санкт-Петербург: «Библия для всех», 2000), 392.

18 BDAG, s.v. «ἐκέρδησας», 541.

19 Джон Ф. Мак-Артур, мл., Евангелие от Матфея, 16-23, Толкование книг Нового Завета, перевод с английского О. Рубель (Минск: «Славянское Библейское Общество», 2008), 158.

20 Дехтяренко, Дисциплина в церкви, 3-4.

21 Генри, Толкование, 1:301.

22 Адамс, Руководство, 61-63.

23 Там само, 64-65.

24 Мак-Артур, Матфея, 159-60.

25 Адамс, Руководство, 71-72.

26 BDAG, s.v. «ἐθνικὸς», 276.

27 Кинер, Библейский комментарий, 73.

28 Библейские комментарии отцов церкви и других авторов І-VIII веков. Новый завет. Том 1б: Евангелие от Матфея 14-28, перевод с англ. греческого, латинского и сирийского под редакцией Манлио Симонэтти, русское издание под редакцией Ю. Н. Варзонина, (Тверь: «Герминевтика», 2007), 97.

29 Мак-Артур, Пастырелогия, 280.

30 Джон Ф. Мак-Артур, 1-е Послание к Коринфянам. Толкование книг Нового Завета, (Минск: «Славянское Евангельское Общество», 2005), 9.

31 Дейвид Прайер, Первое послание к Коринфянам, пер. с англ. (Санкт-Петербург: «Мирт», 2002), 76.

32 Мак-Артур, 1-е Коринфянам, 147-48.

33 BDAG, s.v. «ἀρθῇ», 28-29.

34 BDAG, s.v. «συναναμίγνυσθαι», 965.

35 Там само, s.v. «ἐξάρατε», 344.

36 Кинер, Библейский комментарий, 394.

37 BDAG, s.v. «παραδοῦναι», 761-63.

38 Кинер, Библейский комментарий, 394.

39 Прайер, Коринфянам, 77.

40 BDAG, s.v. «ὄλεθρον», 702.

41 Дейвид К. Лоури, «Первое послание к коринфянам апостола Павла», Толкование новозаветных посланий и книги откровения, ред. Платон Харчлаа, перевод Ирины Череватой («Христианское издательство», 1990), 209-10.

42 Мак-Артур, 1-е Коринфянам, 151.

43 Генри, Толкование, 5:307.

44 Лоури, «Первое послание к коринфянам», 209.

45 BDAG, s.v. «προλημφθῇ», 872.

46 BDAG, s.v. «παραπτώματι», 770.

47 Уильям Баркли, Толкование Посланий к галатам, ефесянам, филиппийцам, колоссянам и фессалоникийцам, (Всемирный союз баптистов, 1986), 49.

48 Дехтяренко, Дисциплина в церкви, 29.

49 BDAG, s.v. «πνευματικοὶ», 837.

50 Уильям Макдональд, Библейские комментарии для христиан. Новый завет, (2000), 1006.

51 BDAG, s.v. «καταρτίζετε», 526.

52 Джон Мак-Артур, Учебная Библия с комментариями Джона Мак-Артура, (Минск: «Славянское Евангельское Общество», 2004), 1851.

53 Баркли, Толкование Посланий, 50.

54 Дехтяренко, Дисциплина в церкви, 29.

55 Генри, Толкование, 6:166.

56 BDAG, s.v. «σημειοῦσθε», 921.

57 BDAG, s.v. «στέλλεσθαι», 942.

58 Там же, s.v. «νουθετεῖτε», 679.

59 Дехтяренко, Церковная дисциплина, 50-51.

60 Джон Р. У. Стотт, Послания к Фессалоникийцам, Подготовка к приходу Царя, пер. с англ. (Санкт-Петербург: «Мирт», 1997), 235.

61 Кинер, Библейский комментарий, 521.

62 Эрик Нюстрем, Библейский словарь, пересмотренное и исправленное издание, перевод со шведского под редакцией И.С. Свенсона, (Канада, Торонто: «Мировая христианская миссия», 1987), 174.

63 BDAG, s.v. «παρέδωκα», 761-63.

64 Уильям Баркли, Толкование Посланий к Тимофею, Титу и Филимону (Всемирный союз баптистов, 1983), 56-57

65 Дуэйн А. Лифтин, «Первое послание к Тимофею апостола Павла». Толкование новозаветных посланий и книги откровения, главный ред. Платон Харчлаа, перевод Ирины Череватой, («Христианское издательство», 1990), 446.

66 П. Б. Шевцов, «Любовь и дисциплина в церкви», Богословский альманах «Благомыслие» (Новосибирск: «Новосибирская библейская богословская семинария», 2012), 22.

67 Джон Ф. Мак-Артур, 1-е Послание к Тимофею, Толкование книг Нового Завета, пер. с англ. О. Рубель («Славянское Евангельское Общество», 2002), 61.

68 BDAG, s.v. «βλασφημεῖν», 178.

69 Лифтин, «Первое послание к Тимофею апостола Павла», 446.

70 Мак-Артур, 1-е Послание к Тимофею, 69.

71 Адамс, Руководство, 66.

72 Мак-Артур, Матфея, 159.

73 Адамс, Руководство, 68.

74 Там само, 69.

75 Там само, 69-70.

76 Дехтяренко, Дисциплина в церкви, 38-39.

77 Там само, 39.

78 Адамс, Руководство, 71.

79 Мак-Артур, Матфея,159.

80 И. В. Шайфулин, «Церковная дисциплина и чистота церкви», Богословский альманах «Благомыслие» (Новосибирск: «Новосибирская библейская богословская семинария», 2012), 41.

81 Мицкевич, Пастырское богословие, 56.

82 Дехтяренко, Дисциплина в церкви, 51.

83 Томас Л. Констейбл, «Второе послание к фессалоникийцам апостола Павла», Толкование новозаветных посланий и книги откровения, ред. Платон Харчлаа, перевод Ирины Череватой, («Христианское издательство», 1990), 436.

84 Роджерс-младший, Клеон Л. и Клеон Л. Роджерс III, Новый лингвистический и экзегетический ключ к греческому тексту Нового Завета, редактор Ю. А. Цыганков, перевод О. А. Рыбаковой (Санкт- Петербург: «Библия для всех», 2001), 274.

85 Адамс, Руководство, 75.

86 Мак-Артур, 1-е Коринфянам, 9.

87 Там само, 147.

88 Мак-Артур, 1-е Послание к Тимофею, 68-69.

89 Н. А. Левинданто, «Благочиние поместных церквей, или церковная дисциплина», Братский вестник 3-4 (1955), http://www.mbchurch.ru/publications/brotherly_journal/ 120/2161/ (3 травня 2015).

90 Там само.

91 Р. Спраул, Основы христианского вероучения, пер. с анг. (Санкт-Петербург: «Шандал», 2003), 300.

92 Клеон Л. и Клеон Л. Роджерс III, Ключ к греческому тексту Нового Завета, 911.

93 Мак-Артур, Матфея, 167.

94 А. И. Мицкевич, «Церковь, священнослужители и члены церкви», Братский вест-ник, 2 (1965), в пункте «Исключение и отлучение членов церкви», http://anabaptist.ru/ obmen/hystory/ist2/files/journals/journal_03/bv-1965/1965_2.html (3 травня 2015).

95 Прайер, Коринфянам, 79.

96 Адамс, Руководство, 77.

97 Цит. по: Дехтяренко Р. Б. Дисциплина в Церкви, 43.

98 Адамс, Руководство, 81.

99 Прайер, Коринфянам, 77.

100 Шевцов, «Любовь и дисциплина в церкви», 22.

101 Мак-Артур, Матфея, 160.

102 Шайфулин, «Церковная дисциплина и чистота церкви», 46.

103 Шайфулин, «Церковная дисциплина и чистота церкви», 45-46.

104 Шевцов, «Любовь и дисциплина в церкви», 25.

105 Дехтяренко, Дисциплина в церкви, 53.

106 Мицкевич, Пастырское богословие, 59.

107 Там само, 59.

108 Дехтяренко, Дисциплина в Церкви, 68.